Зміни в державному ладі на Україні в період початку XX ст. до 1917 р.

8 липня 1906 p. 1 Дума була розпущена. Вибори до II Думи проходили в умовах дальшого спаду революції. Шляхом репресив­них заходів царат намагався утворити повністю підпорядковану йому Думу, зменшити в ній представництво робітників і селян. Однак ці заходи провалилися. II Дума за своїм складом була більш лівою, ніж перша. З 518 депутатських місць ліві партії та групи (трудовики, соціал-демократи, есери, народні соціалісти) одержали 222 місця (43%), партія кадетів — 98, чорносотенці і октябристи — 54 місця. Від України до Думи було обрано 102 депутати: соціал-де­мократів — 11, кадетів та примикаючих до них — 13, трудовиків — 21, правих та поміркованих — 40, безпартійних — 11. Другу Думу, яка також не влаштовувала царат, було розпущено 3 червня 1907 p.

Третім виборчим законом царату було Положення про вибори до III Думи, затверджене царем одночасно із указом про розпуск II Думи від 3 червня 1907 p. Цей виборчий закон фактично означав державний переворот, оскільки він був прийнятий царем без його попереднього проходження в Думі і Державній раді, що передбача­лося Основними законами. Крім того, маніфест від 3 червня 1907 p. підтверджував необмежений характер царської влади, від­повідальної "тільки перед Богом". Цими актами самодержавство закріпило поразку революції і санкціонувало розгул реакції у всіх сферах суспільно-політичного життя. Третьочервневий виборчий закон забезпечив поміщицько-буржуазній шовіністичний склад Ду­ми, позбавив представництва в Думі багатомільйонне населення. По 50 губерніям Європейської Росії були допущені до виборів 3,3% населення, а в цілому по країні в них могли брати участь тільки 13% дорослого населення. До III Думи було обрано депутатами: дворян — 45%, духовенства — 10%, купців і почесних громадян — 12%, селян — 22%, міщан та представників інших станів — 11%. З 442 депутатських місць 383 одержали поміщики і буржуазія. Від украї­нських губерній було обрано 102 депутати, серед них поміщиків — 64, священиків — 13, селян — 20; за партійною належністю: октя­бристів — 41, правих — 24, націоналістів і поміркованих — 29, кадетів — 6, соціал-демократів — 2. Будучи чорносотенно-поміщицькою за своїм складом. III Дума являла коаліцію поміщиків з великою буржуазією. Протягом строку повноважень вона була слухняним знаряддям в руках царату.

Третьочервневий виборчий закон було застосовано й при ут­воренні IV Думи у вересні — жовтні 1912 р., на етапі, який характеризувався пожвавленням економічного розвитку і суспіль­но-політичного життя, новим піднесенням революційного руху.

В IV Думі серед 445 депутатів правих було 65, націоналістів і помірковано правих — 120, октябристів — 98, прогресистів — 48, кадетів — 59, трудовиків — 10, соціал-демократів — 14. Від україн­ських губерній до Думи увійшло 97 депутатів: монархістів — 59, октябристів — 21, кадетів і прогресистів — 14, трудовиків — 1, соціал-демократів (більшовиків) — 2.

Більшість депутатів Державних дум від України, слушно, стави­ли на обговорення проблему національного самовизначення Украї­ни, в першу чергу ті з них, хто прислуховувався до голосу Товариства українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-пар­ламентський шлях боротьби за "українську справу". Провідники ТУП Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Формально вони не були депутатами, разом з тим вони керували діяльністю створеного . за їх ініціативою петербурзького припарламентського клубу — "Ук­раїнська думська громада". На його засіданнях, в яких добровільно брали участь думські депутати від українських губерній, обговорюва­лися питання парламентської тактики, зміст майбутніх промов. Сло­вом, це була добре поставлена школа вироблення і поширення масової української національної самосвідомості. Спілкування в "Українській думській громаді" національне свідомої освіченої української інтелігенції часом з малописьменними селянськими де­путатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни почали виголошуватися промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, так і за його право на освіту рідною мовою.

На засіданнях Державної думи четвертого скликання загово­рили про "українське питання" й депутати від робітництва України. А коли в 1914 p. царський уряд заборонив святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, це викликало одностайний про­тест більшості депутатів Думи. Зокрема, багатий землевласник граф Капніст — нащадок славнозвісної шляхетської династії українських патріотів, заявив, що заборона Шевченківського ювілею є образою для всієї України.

Проводячи реакційну політику в Україні, царат спирався пе­редусім на всеохоплюючий каральний апарат і "виключне" законо­давство. На початку XX ст. губернії і повіти України майже безпе­рервно перебували у стані посиленої охорони за законом від 14 сер­пня 1881 р, У роки першої російської революції царат широко застосовував закон про воєнний стан 1892 р.

На початку XX ст., у пред революцій ни й період і в роки революції, вирізнилася група губернаторів-катів, лютих придушува-чів народних виступів. Серед них — харківський губернатор І.Обо-ленський, який з винятковою жорстокістю придушив селянське повстання в 1902 р. А.Коні охарактеризував його як "мерзотника", що творив "огидні звірства".

У каральній сфері одним із найперших завдань губернської адміністрації була боротьба з "протиурядовими" організаціями. Щодо цього губернатори одержували відповідну інформацію не тільки від підпорядкованого їм поліцейського апарату, а й, голов­ним чином, від органів політичної поліції (жандармських управлінь і охоронних відділень). У параграфі 18 "Положення про охоронні відділення" (1907 р.) говорилося: "Начальники відділень, по спра­вах їх посади, з дозволу генерал-губернаторів, губернаторів і градо­начальників, мають безпосередні з ними стосунки і доповідають їм особисто про все те, що необхідно знати вищим представникам адміністративної влади в цілях охорони державного порядку і гро­мадської безпеки в краї". Охоронникам рекомендувалося також "своєчасно цілком довірливо" знайомити губернаторів з планами наступних "ліквідацій" (обшуків та арештів) і прохати, у випадку необхідності, сприяння. Начальники створених у 1906 р. "низових" охоронних відділень повинні були при відвідуванні тієї чи іншої губернії інформувати губернаторів "про хід розшуку, про стан революційного руху, повідомляючи про ті заходи, які, на їх погляд, необхідно вжити".

Численні циркуляри міністерства внутрішніх справ націлюва­ли. губернаторів на боротьбу із масовим робітничим і національно-визвольним рухом. Початок було покладено таємним циркуляром Горемикіна від 12 серпня 1897 р. Міністр був вимушений визнати, що "страйки фабричних, заводських і навіть цехових робітників стали буденним явищем в багатьох містах з більш чи менш значним робітничим населенням, а подальше зростання робітничого руху є дуже небезпечним для державного порядку і громадського спокою". Крім завдання, "погодження діяльності урядових властей" на "на­ чальника губернії" циркуляром було покладено обов'язок висилати адміністративним порядком "на батьківщину" тих робітників, які відмовлялися відновити роботу.