З М І С Т
Вступ
1. Визначення поняття власності та права власності
2. Зміст права власності
3. Види та форми власності
4. Способи набуття та припинення права власності
Заключення
Список літератури
В С Т У П
З 16 січня 2003 р. набув чинності новий Цивільний кодекс України. Праву власності присвячений розділ 1 книги третьої цього Кодексу. Визначення поняття права власності дається у статті 316: „Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб” [1]. Стаття 41 Конституції України декларує: „Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. < .> Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності” [2].
Відношення людини до майна, стосунки між індивідами в аспекті цього відношення були найважливішими з самого початку зародження людської цивілізації; розвиток людських взаємовідносин у майновій сфері формував економічний генезис. Але економіка з самого початку була нерозривно пов¢язана з правом, - адже, якщо є чим володіти, є й претенденти на володіння цим „чимось”, між якими треба справедливо визначити право володіння. І тоді, якщо поняття власності є скоріш економічним, то визначення поняття права власності – вже завдання юридичного змісту.
Первісне, образне уявлення про власність йшло від заволодіння річчю, її загарбання. Звідси, до речі, йде процес манципації, - так би мовити, найдавніша форма відчуження речей, коли акт купівлі-продажу здійснювався накладенням руки покупця на річ (раба, худобу) й промовлянням спеціальної словесної формули; від цього жесту пішла назва самого процесу (manus – лат. рука).
Вперше в історії (як свідчать документальні джерела, що дійшли до наших днів) визначення права власності дали римські юристи; вони ж провели найважливішу диференціацію між поняттями „право власності”, „право володіння” та „право користування”. Під правом власності вони розуміли найбільш повне, найбільш абсолютне право користуватися та розпоряджатися речами. Користуватися – значить, видобувати вигоду; розпоряджатися, - значить, визначати долю речей (аж до знищення речі).
Як і всяке право взагалі, право власності – це лише складова частина суспільних взаємовідносин. Власницькі відносини у суспільстві регулюються правом, тому вони набувають характеру правових. В процесі здійснення свого права власності власник певної речі знаходиться з усіма особами, що його оточують, в правових відносинах, сутність яких полягає у закладенні певних обов¢язків цих оточуючих відносно даної речі, що їх обумовлює право власника.
1. Визначення поняття власності і права власності
Як вже відмічалося вище, поняття власності є економічною категорією, за допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх „своїми” – на відміну від „чужих” – є матеріальною стороною відносин власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відношення, власність має і соціальну сторону: вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення засобів та продуктів виробництва.
Якщо окремий індивід (чи цілий колектив) привласнює конкретну річ, він усуває від неї усіх інших осіб. Цим і визначається характер взаємодій людей у процесі привласнення.
Отже, економічне відношення власності – це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб, крім власника – особи чи колективу.
Таким чином, можна визначити, що власність – це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.
Зміст економічних відносин власності складають володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Надамо визначення цим термінам.
Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.
Користування – вилучення з речей їх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.
Розпорядження – визначення власником юридичної або фактичної долі речі.
Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) на свій власний розсуд, за своїм інтересом незалежно від волі й бажання інших осіб.
Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються за допомогою норм права і набувають характеру правовідносин. В юридичній науці термін „право власності” вживається в об¢єктивному і суб¢єктивному значеннях.
Право власності в об¢єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи інших правові системі. Об¢єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норм, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.
Отже, право власності в об¢єктивному розумінні є одним з найголовніших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, о входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб¢єктами, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном а також захист законних прав власника.
Природа цього інституту має комплексний характер, адже, поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми й інших галузей права, а саме – кримінального, державного, адміністративного, трудового, фінансового тощо.
Право власності у суб¢єктивному розумінні – це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом. Отже, право власності у суб¢єктивному розумінні – це суб¢єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного право відношення власності і може належати суб¢єктам – окремій людині (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.
Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб¢єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов¢язаних суб¢єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право.
Коло суб¢єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до Закону України „Про власність” можуть бути окремі громадяни в особі трудового або селянського господарства; колективні утворення: кооперативи, орендні і колективні підприємства, господарські товариства і асоціації та інші. Визнаються суб¢єктами права власності, - відповідно до ст.28 Закону „Про власність”, - різноманітні громадської організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні) щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. Також в цьому Законі (ст. 29) фігурує такий суб¢єкт права власності, як релігійні організації, що мають право власності на майно, яке придбане, побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах, передбачених законом.
Завантажити реферат