Поряд з титульним, або законним, володінням, існує поняття володіння без будь-яких правових підстав – незаконне володіння. Якщо особа, що володіє майном без правових підстав, не знає і не може знати про незаконність цього володіння, це називається добросовісним незаконним володінням; якщо ж володілець знає, може знати або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням. Прикладом добросовісного володіння може бути купівля на ринку чи у комісійному магазині речі, яку було вкрадено у власника; недобросовісне володіння – коли, наприклад, людина знайшла чужу річ і не передала її відповідним органам, привласнивши її.
Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об¢єктивному розумінні.
Право користування в об¢єктивному значенні – це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.
Право користуванні в суб¢єктивному значенні – це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.
Право користування нерозривно пов¢язане з правом володіння: без володіння, тобто, без фактичного утримання речі, неможливо отримати з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб, але й для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. Це право реалізується юридичними і фізичними особами (підприємствами, фермерськими господарствами, приватними підприємцями тощо), коли вони організовують виробництво продукції, використовуючи належні їм споруди, устаткування, матеріали, техніку, земельні ділянки та ін.
Користування, як і володіння, буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.
Відповідно до ст.2 Закону „Про власність” власнику належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачене законом або договором. В той же час, ст.22 Закону визначає, що продукція орендаря, вироблена ним з використанням орендованого майна, і також одержані ним доходи, стають його власністю; крім того, у власності орендаря залишаються зроблені ним удосконалення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди.
Отже, право користування може також, як і право володіння, належати не лише власникові, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема чисельних цивільних договорів. Власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших осіб по користуванню майном мають ще й спеціальні обмеження – або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.
Право розпорядження в об¢єктивному розумінні є сукупністю правових норм, за допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна). Право розпорядження у суб¢єктивному розумінні – це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.
Як правило, на відміну від права володіння та користування, право розпорядження належить лише власникові, окрім тих випадків, коли здійснюється примусове вилучення майна у власника (конфіскація, націоналізація, реквізиція, примусовий продаж тощо). Але всі ці випадки є винятками з загального правила і можуть бути здійснені лише на підставі суворої законності.
Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності (наприклад, за договором оренди власник на певний час обмежує своє право власності на належне йому майно). Акт розпорядження майном завжди носить юридичний характер; він може здійснюватися не тільки на підставі цивільних договорів (купівлі-продажу, міни, дарування, позики): навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це – односторонній право чин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. При навмисному знищенні речі або її викиданні власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій – саме з цими діями пов¢язане припинення права власності.
Але чинне законодавство передбачає також певні випадки, коли право власника на розпорядження майном може бути обмежено державою в інтересах суспільства.
Подібно до прав володіння та користування, право розпорядження може належати не тільки особисто власнику, а й передаватися за договором іншій особі (наприклад, комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном власника з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод).
Як вже зазначалося вище, правомочності по володінню, користуванню, розпорядженню тісно взаємопов¢язані, але разом вони виникають тільки у власника майна і в узагальненому вигляді визначають всі численні дії, які може здійснити з належним йому майном власник. Тобто, „тріада” правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню у сукупності є універсальною юридичною формою, яка охоплює всі можливі дії, дозволені законом, щодо майна і у повному обсязі розкриває зміст права власності.
3. Види та форми власності
Перш за все, слід відмітити, що в чинному законодавстві Української держави, зокрема в новому Цивільному кодексі від 16 січня 2003 р., зафіксовано існування двох таких видів власності, як майнова (об¢єкти матеріального світу: будівлі, земельні ділянки, засоби виробництва, речі, ресурси тощо) та інтелектуальна (результати наукової, творчої та іншої діяльності, комерційна таємниця, торгівельні марки та ін.). Ці види власності визнаються законодавством абсолютно рівноправними та підлягають захисту в однаковій мірі.
Довгий час після створення незалежної Української республіки питання, які стосувалися власності й права власності, регулювалися Законом „Про власність” від 7 лютого 1991 р. та Цивільним кодексом, який був створений ще 1966 року в УРСР та зізнав кардинальних змін під час історичних реформ у політиці та суспільстві; так, наприклад, було виключено величезну кількість статей, які стосуються саме власності (ст.87-88, глави 7-9, що стосувалися державної власності, власності колгоспів та інших коопорганізацій, профспілкових та ін. громадських організацій, . Оскільки в часи радянського періоду нашої історії поняття „приватна власність” в законотворчому аспекті взагалі не існувало, воно відсутнє і в старому Цивільному кодексі. Тому Закон України „Про власність”, приймаючи стриміння суспільства до ринкової цивілізації, зробив радикальний крок відносно законодавчого декларування приватної власності. Отже, в ньому зазначено, що власність в Україні виступає у трьох основних формах: приватної власності громадян, колективної і державної власності; всі ці форми власності є рівноправними, мають рівні умови для їхнього розвитку та захисту.
Завантажити реферат