Суб¢єктами права власності виступають суверенні держави-республіки, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи тощо), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міст).
Закон України „Про власність” від 7 лютого 1991 р. серед суб¢єктів права власності визначає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України та місцеві Ради народних депутатів.
Окрім громадян України та юридичних осіб право власності на території України можуть набувати також іноземні громадяни, особи без громадянства та біженці, сумісні підприємства, створені за участю українських та іноземних юридичних осіб – як для задоволення власних потреб, так і для здійснювання господарської діяльності, - у випадках та в порядку, встановленому чинним українським законодавством. Міжнародні організації та іноземні держави мають право власності на майно, що необхідне їм для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у відповідності до міжнародних домовленостей та угод. Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить відображення і в численних міжнародних договорах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо.
Об¢єктом права власності може бути майно (речі як предмети матеріального світу – засоби виробництва і предмети вжитку), але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.
Як визначає ст.1 Закону „Про власність”, власністю народу України є „земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами” [3]. Право власності, за традиційним трактуванням сучасної цивільної науки, визнається суто речовим правом абсолютного характеру, оскільки задоволення охоронюваних законом інтересів власника тут здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб.
Особливо слід відмітити, що окреме місце в українському цивільному законодавстві займає право інтелектуальної власності, що визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об¢єкт права інтелектуальної власності, визначений законом. У ст.418, п.2 Цивільного кодексу України сказано: „Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об¢єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом” [1]. Отже, законодавець робить коло об¢єктів права власності вичерпно широким; практично визнаються об¢ектами власності повітряний простір та інші природні об¢єкти в натуральному стані. Це визначено і в Конституції, і в Цивільному кодексі, і в інших актах законотворчої діяльності.
Права й обов¢язки власника та інших осіб у їхній взаємодії становлять зміст правовідношення власності. Отже, суб¢ективне право власності – це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб¢єкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб¢єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою керування ним та вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону. Стосовно суб¢єктивних обов¢язків у цьому правовідношенні треба відмітити, що всі особи, які не є власниками даного майна, розглядаються законом як зобов¢язальні суб¢єкти, а тому вони повинні забезпечувати зі свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власникові здійснювати його суб¢єктивне право.
2. Зміст права власності
Як вже було сказано вище, законодавство України встановлює, що власник за своїм особистим розсудом володіє, користується і розпоряджається належним йому майном; таким чином, право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей – права володіння, права користування та права розпоряджання. Ці правомочності виникають у власника одночасно з виникненням права власності, у сукупності, - яка в повному обсязі характеризує право власності і розкриває його зміст, - вони можуть належати лише власникові і нікому іншому. Проте, окремо кожне з цих прав може належати й третім особам: орендаторові, наймачеві, іншим особам, які здійснюють ці права лише за згодою власника. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснюються ним незалежно від волі й бажання інших осіб і обмежуються лише законом. Хоча слід зауважити, що й власник не може здійснювати своє суб¢єктивне право на шкоду іншим особам.
Володіння означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, можливість впливати на річ. Право володіння у суб¢єктивному розумінні є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю: фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично, а також той, хто має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом.
Цивільне законодавство передбачає володіння законне й незаконне. Якщо особа здійснює володіння на законних підставах, таке володіння визначається законним, або титульним. Титульне володіння передусім належить самому власнику майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам (орендаторові, наймачу, комісіонеру – при здійсненні договору комісії, охоронцеві – на підставі договору схову, тощо). Таке право може надаватися не тільки на підставі договору, але й у силу адміністративного акту (наприклад, відповідно до розпорядження органу опіки й піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (якщо йдеться, наприклад, про безхазяйне майно, бездоглядну тварину тощо).
Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює свою правомочність, як правило, у сукупності з іншими правомочності – правом користуванні та правом розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту, закону тощо.
Оскільки одночасно всі три правомочності можуть належати лише власнику, його титульне володіння майном є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору. Або з інших правових підстав) – похідним.
Завантажити реферат