Законодавство тимчасового уряду

Боротьба робітників за підвищення зарплати та встановлення її гарантованого мінімуму мала тривкий характер. Тимчасовий уряд не пішов на законодавче врегулювання цього питання, а намагався спрямувати боротьбу робітників за підвищення зарплати в русло укладення угод з підприємцями. Як реагували останні на вимоги робітників, свідчить такий факт: гірничопромисловці Півдня Росії відмовили шахтарям Донбасу в підвищенні зарплати на тій підставі, що це неминуче підвищить собівартість продукції та призведе до зростання цін на товари.

23 квітня Тимчасовий уряд ухвалив постанову "Про робітничі комітети на промислових підприємствах", яка обмежувала права і сферу діяльності фабзавкомів, утворених робітниками. Урядова ле­галізація локаутів позбавила фабзавкоми контролю за найманням та увільненням робітників. Незабаром фабзавкоми були позбавлені цього права і формально. 22 серпня міністр праці своїм циркуляром підтвердив, що право наймання та увільнення робітників належить тільки власникам підприємств, і заборонив фабзавкомам втручати­ся в це питання. .

Не набула законодавчого закріплення також обіцяна Тимчасо­вим урядом свобода страйків.

Однак уряду не вдалося здійснити свій намір обмежити робіт­ничий рух і ліквідувати. фабзавкоми. Член завкому Харківського паровозобудівного заводу Щербина, виступаючи на III міській кон­ференції фабзавкомів, розповів делегатам про боротьбу харківських робітників проти локаутів. "Тільки завдяки енергійному втручанню завкому, — говорив він, — вдалося запобігти закриттю Харківського паровозобудівного заводу". Таким чином, постанова Тимчасового уряду про робітничий контроль не відіграла тієї ролі, на яку розра­ховувала буржуазія. У країні зростав страйковий рух.

19 серпня Тимчасовий уряд затвердив Положення про біржі праці, яке передбачало створення при міських та "земських органах самоврядування міських та обласних бірж праці. Їх головним зав­данням були облік попиту на працю, а також посередництво у найманні робочої сили. Проте організація бірж затягнулась. В Україні було створено лише декілька бірж. Досить скромні наміри уряду розпочати боротьбу з безробіттям не дали очікуваного резу­льтату. .

Тимчасовий уряд мав й намір удосконалити порядок розгляду конфліктів. 5 серпня був прийнятий закон "Про примирливі уста­нови". На великих підприємствах з обраних на паритетній основі хазяїв та робітників утворювалися примирливі камери, або проми­слові суди. Вони мали запобігати конфліктам між робітниками та підприємцями або мирно розв'язувати їх, стримуючи трудящих від революційних виступів. До закінчення розгляду конфліктів у при­мирливій камері страйк заборонявся.

Кримінальне законодавство. В перші місяці Тимчасовий уряд під тиском революційної демократії видав ряд важливих актів, які пом'якшували політичний режим та каральну політику. 6 березня був затверджений указ про амністії. Він проголошував загальну політичну амністію особам, засудженим за політичні злочини усіх категорій, а також за злочини проти релігії. Поновлювалися у правах ті, хто був позбавлений їх на підставі судового вироку за вчинення політичних злочинів. Усі такі справи закривалися. Амні­стія не поширювалася на зрадників і тих, хто вчинив злочинні дії на релігійному грунті, які мали бузувірський характер. Закон про амністію був важливим завоюванням революційного народу. На волю вийшли і включилися до революційної боротьби есери, мен­шовики, більшовики, націонал-патріоти, борці за національне від­родження України.

5 березня при міністерстві юстиції було утворено надзвичайну слідчу комісію для розслідувань протизаконних дій царських мініс­трів та інших вищих посадових осіб. Діяльність цієї комісії, проте, обмежилася допитами царських чиновників. Більшість заарештова­них під різними приводами була звільнена. Будучи непослідовним у переслідуванні прибічників царського режиму, Тимчасовий уряд 9 березня у зв'язку з аграрними заворушеннями попередив, що притягатиме до кримінальної відповідальності усіх, хто братиме участь "у безпорядках".

12 березня уряд прийняв постанову про скасування смертної кари. У всіх випадках, коли за законом як міра покарання передба­чалася смертна кара вона замінялася строковою або безстроковою каторгою. Проте це нововведення проіснувало недовго. Через чотири місяці смертну кару було поновлено на фронті, а згодом і в тилу.

17 березня Тимчасовий уряд прийняв постанову "Про полег­шення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини". Злочинцям, засудженим до смертної кари, вона замінялася каторгою на 16 років. Постановою скорочувалися строки відбування покарання для інших категорій засуджених або вони повністю звільнялися. За амністією на свободу були відпущені близько 15 тис. засуджених. Амністія злочинцям за умов, коли був розладнаний розшуковий апарат і дезорганізована діяльність міліції сприяла зростанню зло­чинності. Тоді ж, 17 березня, було прийнято урядову постанову "Про скасування для засланих поселенців і арештантів покарання різками", а 26 квітня скасовано і саме заслання на поселення як покарання.

Разом з тим Тимчасовий уряд залишив майже без змін статті Кримінального уложення 1903 p., якими мали керуватися судово-слідчі органи. Залишилися також в основному царське тюремне законодавство та відомчі акти: тюремний статут і загальна тюремна інструкція.

Після розстрілу липневої демонстрації уряд прийняв нові пос­танови. Так, законом від 6 липня за заклик невиконання "розпо­ряджень влади" встановлювалися покарання — ув'язнення до фор­теці на строк до трьох років або в тюрмі. Заклик військових чинів до невиконання розпоряджень військової влади розглядався як державна зрада.

Тимчасовий уряд змінив редакцію окремих статей Криміналь­ного уложення в напрямі значного розширення складів злочинів, передбачених у них. Так, до каторжних робіт могли бути засуджені не тільки винні у замаху повалити органи верховної влади, а й особи, котрі замірялися "на позбавлення можливості цих органів виконувати свої повноваження". Ця невизначена формула могла тлумачитися досить широко.

6 липня 1917 p. Тимчасовий уряд прийняв постанову про арешт учасників липневої демонстрації та притягнення їх до кримі­нальної відповідальності. Заарештовані обвинувачувалися за тими ж статтями Кримінального уложення, за якими царизм віддавав до суду революціонерів, тобто у державній зраді. На місця були розіс­лані вказівки міністра внутрішніх справ про арешт осіб, "які прямо чи побічно брали участь у липневій демонстрації", а також про арешт і притягнення до кримінальної відповідальності керівників низових Рад і комітетів.

Це був відхід від демократичних свобод, завойованих народом (свободи слова, спілок, друку, зібрань). Воєнному міністру і мініст­ру внутрішніх справ надавалося право закривати усі зібрання та з'їзди, які загрожують державній безпеці, їм же було надано право закривати революційні газети, заарештовувати редакторів, заборо­няти доставку на фронт небажаних газет тощо. Тимчасовий уряд використовував також позасудову розправу. Його постановою від 2 серпня 1917 p. тим же міністрам надавалося право заарештовува­ти і висилати без суду осіб, дії яких визнаватимуться особливо небезпечними.