Важливе значення в республіці мала діяльність нотаріальних органів. Нотаріатом називалася система державних органів (нотаріальних контор), до обов'язків яких входило посвідчення безспірних прав і фактів, котрі мають юридичне значення. Організація і діяльність нотаріату регулювалися законодавством, зокрема Законом СРСР від 19 липня 1973 р. "Про державний нотаріат", а також Законом УРСР від 15 грудня 1974 p. з тією ж назвою, який набрав чинності 1 травня 1975 p.
Отже, у двадцятиріччі, що розглядається, в Україні функціонував розгалужений державний апарат, організація і діяльність якого були врегульовані законодавчими актами як союзного, так і республіканського рівня. В цих актах багато говорилося про демократів, широкі права представницьких органів, необхідність зміцнення соціалістичної законності. Проте в умовах панування командно-адміністративної системи управління ці положення у багатьох випадках залишалися лише деклараціями. Так, Верховні Ради СРСР і УРСР, а також інших союзних республік, всупереч їх статусу законодавчих органів, в основному "одностайно" голосували за пропозиції та законопроекти державно-партійного апарату. Призначення і переміщення вищих посадових осіб затверджувалися Верховними Радами без будь-якої спроби з'ясувати їх причини.
Фактично ці питання заздалегідь вирішувалися у відповідних партійних структурах. Верховні Ради були передусім декларативними, ніж працюючими органами. Такими ж безправними органами виявилися й місцеві Ради всіх ступенів. Їх безправ'я визначалося перш за все вкрай слабкою матеріально-фінансовою базою. У діяльності місцевих Рад головну роль відігравали виконкоми. На сесіях депутати лише "одностайно" голосували за підготовлені апаратом виконкомів рішення. Відтиснення представницьких органів державної влади управлінським апаратом на другий план призвело до того, що цей апарат сам займався підзаконною творчістю, видаючи численні інструкції та накази, які фактично мали силу закону. До речі, і практика формування представницьких органів влади спрямовувалась на підбір досить "слухняного" складу депутатів, згодних "одностайно" штампувати шляхом голосування підготовлені апаратом рішення. Практика організації виборів Рад усіх рівнів йшла таким чином, що у бюлетені для голосування стояло прізвище тільки одного кандидата в депутати. Оскільки висування кандидатів у депутати було монополізовано партійними комітетами, то фактично це були не вибори депутатів, а їх призначення.
Багато проблем існувало також в організації та діяльності правоохоронних органів. Їх працівники одержували низьку зарплату, перебували в матеріальній (житло, паливо в сільській місцевості, продукти, дитячий садок, школа тощо) та іншій залежності від місцевих властей. Це призводило до того, що керівники, особливо місцеві, втручалися в роботу суду, прокуратури, міліції, що було грубим порушенням конституційних принципів незалежності суду і прокуратури.
Одержало поширення так зване "телефонне право", завдяки якому, застосовуючи тиск на правоохоронні органи, багато правопорушників із числа "номенклатури" ухилялися від кримінальної відповідальності. Крім того, існувала інструкція ЦК КПРС, яка прямо забороняла правоохоронним органам збирати будь-який "негатив" на номенклатурщиків партійних і радянських органів. В роки застою нерідкими були заборони допитувати посадових осіб. Непідсудними були й колегіальні органи суспільних організацій (передусім КПРС). Система номенклатури формувала в країні безлику та кишенькову, цілком залежну від партапарату судову владу. Спостерігалися також інші численні негативні явища організації та діяльності державного апарату, тому наприкінці періоду, що розглядається, виникла настійна необхідність його докорінного реформування.
Завантажити реферат