Вища військова або “кошова” старшина складалася з: отамана, судді, писаря й осавула. Кожен курінь мав свого отамана, а також свою “курінну” старшину.
3.2 Соціальна структура
Формально всі козаки були рівноправні, але, у дійсності, ця рівноправність була тільки на папері і на словах. Соціальні розшарування і створення груп багатих запорожців, фактично, усю владу віддали в руки цих “знатних” або “старих” козаків, що, користуючись своїм багатством і впливом, вершили на радах усі справи.
Твердо укорінений міф, що представляє Січ, як безкласове братерство, знаходиться в повному протиріччі з історичною правдою.
Якщо, для першого періоду існування Січі, це ще і можна прийняти, та й то з великими застереженнями, то збережені численні документи з епохи Нової Січі (1734 - 1775р.) незаперечно і категорично спростовують цей, сентиментально-ідилічний міф.
На територіях, підвладних Січі, населення яких у 60-х р. 18 ст, доходило до 100.000, як в усім світі в ті часи, минулого і бідні, і багаті, були соціальні протиріччя інтересів окремих груп населення, було прагнення багатих груп використовувати владу у своїх, корисливих інтересах і протидія груп бідних цим прагненням. І ніякого ні соціального, ні політичного “братерства”, про яке, так часто говорять і дореволюційні історики і сепаратистична “історична школа”, у дійсності, не було.
Навпаки, байстрюки попадали в Січі в надзвичайно важке положення, нерідко більш важке чим було там, відкіля вони бігли. Якщо вони вирішували залишитися в курені, то повинні були жити в казармах, нести важку гарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, не одержуючи за це ніякої винагороди, крім більш ніж убогої їжі, що складалася, у головному, з — “саламахи”, що “варилася густо з житнього борошна на квасі або рибній юшці”, як описує очевидець С. Мишецький. Все інше додавалося на “власні гроші”, добути які було не легко. Гроші добувалися тільки в результаті походів і зв’язаних з ними грабежів або шляхом наймання за гроші до заможних козаків і старшини, що, на правах власності, володіли хуторами-зимовниками, нерідко декількома.
Як видно з численних документів, що зберігаються в “Центральному Державному Історичному Архіві” Укр. РСР., були зимовники з табунами в стільник коней і рогатої худоби, тисячами овець і великою, власною запашкою, що давала тисячі пудів зерна. Обслуговувалися вони “молодиками” або “найманцями”, число яких, на деяких зимовниках доходило до 30.
Заробітна плата була мінімальною: від 2 р. 50 коп. до 5 карбованців у рік на хазяйських кормах. (Кінь у той час коштував 10-20 карбованців, віл або корова 5-8 руб.; сорочка 40 коп., чоботи — 50 коп. — 1 карбованець.)
Крім платних працівників, на зимовниках було чимало працівників “без наймання” — так називалися працівники без грошей, тільки за дах і їжу, переважно, слабосильні, старі, підлітки. З численних, збережених “описів” зимовников, видно, що таких було до 7 % загального числа робітників зимовников.
Заробити можна було також на рибних промислах і в “чумацьких” обозах. Як перші, так і другі, зовсім не були артілями рівноправних учасників, як це затверджують багато істориків. Збережені “розрахунки” незаперечно доводять, що серед чумаків минулого і власники десятків пара возів з найманими “молодиками” і чумака-одинака з однієї — двома волячими запряганнями. Таке ж змішання було і на рибних промислах, де поряд із власниками мереж (невід коштував тоді до 100 карбованців) працювали за гроші і “найманці” або, дуже часто, “з половини” тобто половина всього улову йшла власникові мереж, а друга половина поділялася між робітниками, що у цьому випадку, не одержували ніякої грошової плати.
Положення, в якому жили ті від продажу своєї праці було не легке, але вони мали волю і могли вільно змінювати роботодавця, чого тоді вже не було в іншій Росії, у тому числі і на Гетьманщині і Слободщині. Були також формально нічим не обмежені можливості вибитися в більш заможні групи, бути обраними в старшини, організувати свій зимовник або яке інше власне підприємство.
І це залучало всі нових і нових утікачів з півночі, а нерідко і дезертирів з армії. Зберігся документ про прибуття в Січ у 1735 р. п’яти солдатів Ревельського драгун полку, на конях і з озброєнням. Січ їх проковтнула і “не знайшла”, коли цього зажадав російський уряд. “Не знаходила” вона і численних кріпаків, повернення яких вимагало російський уряд.
3.3 Бунти “сіроми”
До половини 18 століття соціальні протиріччя в цьому, за твердженням сепаратистів, “рівноправному братерстві” настільки загострилися, що справа дійшла до бунта. 1-го січня 1749 р. при виборі посадових осіб “сірома” (бідняки) вигнали із Січі заможних козаків, що розбіглися по своїм зимовникам, і вибрали свою старшину, з бідняків, з І. Водолагою на чолі. Осавулом, за свідченням секунд-майора, що робив розслідування, Никифорова, був обраний козак “що не мав на собі одягу”. Бунт був незабаром утихомирений і засівша в Січі “сірома (бідняки) капітулювали.
Набагато більші розміри мав бунт у 1768 р., під час якого “сірома” кілька днів була паном положення і розграбувала будинки і майно старшини і заможних козаків, що бігли за допомогою в “паланки” і до росіян, сусіднім із Запорожжям, гарнізонам. Сам кошовий отаман, як він описує у своєму показанні, врятувався тільки завдяки тому, що сховався на горищі і біг через діру в даху.
Козаками з “паланок” і старшиною цей бунт був подавлений, а його призвідники жорстоко покарані. Послані для утихомирення Київським ген. губернатором Румянцевим 4 полки, не знадобилися. В архівах збереглися “описи” розграбованого майна, подані постраждалим старшиною і козаками. “Опис” одного з вищих старшин займає кілька сторінок перерахуванням розграбованого, наприклад, 12 пар чобіт нових, шкіряних, 11 пар чобіт сап’янових, три шуби, срібний посуд, 600 ліктів полотнини, 300 ліктів сукна, 20 пудів рису, 10 пудів маслин, 4 пуди фініків, 2 бочки горілки і т.д.
“Опис”, що займав “заможнього” козака, значно скромніше: одна шуба, два кожухи, 4 каптани, різна зброя і готівкою (які не устиг віднести) 2.500 руб великою монетою, 75 червінців і 12 руб. 88 коп. мідною монетою. Сума величезна по того часу.
Крім цих двох бунтів чимало було і більш дрібних бунтів у “паланках” і слободах, про що збереглася безліч документів. Наприклад: у Калміуській “паланці” у 1754 р., у Великому Лузі в 1764 р., у Кодакі в 1761 р. і в багатьох інших місцях.
Те, що бунти були — факт незаперечний. Те, що це були бунти “сіроми” проти старшини і “знатних”, “старих” козаків доводять збережені документи. Як же погодити ці факти з версією українських істориків про Запорожжя, як про “рівноправне братерство”?
Ясно, що погодити їхн неможливо, а потрібно визнати, що все написане про “аскетизм”, “братерстві” і “рівноправності”, що ніби-то панували в Запорізькій Січі, треба віднести в розряд вимислів або міфів.
Не виключено, що на зорі Січі, коли там оселилася невелика група ідейних борців, месників за зганьблену віру і національне достоїнство, оточена ворогами і безперестану з ними воююча, щось подібне і було. Але, з ростом Січі, ослабленням її ворогів, порівняльною безпекою життя і соціальним розшаруванням складу Війська Запорізького — усе це, якщо і було, те відійшло в область переказів.
Завантажити реферат