Заарештовувати духовенство, закривати храми продовжували і після публікації “Декларації“. Досить сказати, що із семи архієреїв, що підписали “Декларацію“ разом із Сергієм, троє були арештовані і загинули в 1937-1938 роках.
В той же час іноді в обмін на нові поступки влада йшла на деякі послаблення у відношенні церкви. У лютому 1930 року радянські газети надрукували виступ митрополита Сергія, у якому він говорив: “Гоніння на релігію в СРСР ніколи не було і немає. Сповідання будь-якої віри в СРСР вільне і ніякими державними організаціями не переслідується. Дійсно, деякі церкви закриваються, але відбувається це не з ініціативи влади, а за бажанням населення, а в інших випадках навіть по постанові самих віруючих”. Після цього виступу Сергію було дозволено видавати “Журнал Московської патріархії”, який виходив до 1935 року.[43]
У 1942 році Сергій в книзі “Правда про релігію в Росії” привів слова патріарха Філарета (ХУІІ ст.): “Церква молиться за державну владу не в надії на вигоду, а на виконання свого боргу, зазначеного волею Божою”. “Така і є позиція нашої патріаршої Російської Церкви на відміну від всяких відщепенців за границею і вдома” - додав Сергій.[44]
3.3. Церква в роки війни.
В перший же день Великої Вітчизняної війни митрополит Сергій звернувся до віруючого з посланням, який призивав їх встати на боротьбу з ворогом. У ньому він чітко перелічував задачі, які готова взяти на себе церква: “Нам, почтарям Церкви, у такий час, коли Батьківщина призиває усіх на подвиг, негідно буде лише мовчазно поглядати на те, що навкруги робиться, легкодухого не підбадьорити, засмученого не втішити, який вагається не нагадувати про обов'язок і про волю Божу”. “Господь нам дарує перемогу”, - завершував він своє послання.
Пізніше, у листопаді 1941 року, Сергій писав: “Прогресивне людство оголосило Гітлерові священну війну за християнську цивілізацію, за свободу совісті і віри“.[45]
Уже з початку війни намітився деякий перелом у відношенні церкви і держави. Восени 1941 року припинили виходити всі антирелігійні видання. Перестав подавати ознаки життя “Союз войовничих безбожників” всього трьома мільйонами активістів.
30 грудня 1942 року митрополит Сергій визнав віруючих до збору засобів на танкову колону імені Дмитра Донського. Через кілька днів И.Сталін вперше направив Сергію телеграму, в якій подякував “православне російське духовенство і віруючих за турботу про бронетанкові сили Червоної Армії”.[46]
Всього в роки війни церква зібрала на військові потреби понад 300 млн. карбованців. Колона імені Дмитра Донського з 40 танків “Т-34” була передана Червоній армії 7 березня 1944 року.
На зібрані Російською Православною церквою кошти була також побудована ескадрилья бойових літаків імені Олександра Невського.
Німці на окупованих територіях не заперечували проти відкриття храмів, і церкви знову стали відкриватися сотнями. Група православного духовенства на чолі з митрополитом Литовським Сергієм (Воскресенським) вітала звільнення від Радянської влади. (Пізніше Сергій був вбитий німцями) Московського Сергія вони називали заручником Кремля, а його діяльність пояснювали натиском влади.
7 жовтня 1941 року влада наказала митрополиту Сергію залишити Москву і відправитися в евакуацію. В одному вагоні в глиб Росії відправилися митрополит Сергій, глава старообрядницької церкви архієпископ Ірінарх, глава обновленців А.Введенський та інші релігійні діячі.
Митрополит Сергій і його патріархія залишалися в евакуації в Ульяновську до осені 1943 року.
Десятки священиків під час війни були розстріляні німцями за допомогу партизанам. Кілька київських священиків були страчені за читання в храмах патріотичних відозв митрополита Сергія.
Багато священиків воювали в партизанських загонах і армії, були нагороджені бойовими орденами. Протягом тривалої блокади Ленінграда в місті не переставали діяти вісім православних храмів.
Зустріч Сталіна з духовенством.
На початку вересня 1943 року митрополит Сергій повернувся в Москву. 4 вересня в його будинку зненацька роздався телефонний дзвоник: Сергія запросили на зустріч у Кремль.
В ніч на 5 вересня за пишно накритим столом зустрілися И.Сталін, В.Молотов, митрополити Сергій, Алексій і Микола.
Митрополит Сергій поскаржився, що церкві не вистачає священиків. “А чому у вас немає кадрів? Куди вони поділися?" - запитав Сталін. “Кадрів у нас по різних причинах, - дипломатично відповів Сергій. - Наприклад, ми готуємо священика, а він стає Маршалом Радянського Союзу”. Сталін посміхнувся. “Вам потрібно готувати нові кадри”. - сказав він. Митрополити попросили дозволити відкрити курси для підготовки священиків. “Які там курси! - вигукнув И.Сталін. - Академії духовні вам необхідні, семінарії потрібні. До цієї справи треба привчати з малолітства”.[47]
Митрополити помітили, що було б непогано випускати церковний календар з богослужбовими текстами. У відповідь Сталін запропонував більше - відновити випуск “Журналу Московської патріархії”.
Сергій висловив побажання скликати церковний собор і обрати нового патріарха. Чи не буде уряд проти? “Цю вашу внутріцерковну справу”, - відповів Йосип Віссаріонович.
Сталін також повідомив митрополитам, що при Раднаркому створюється Рада по справах Російської Православної церкви на чолі з Георгієм Короповим. Полковник НКВД Г. Коропов довгий час керував масовими арештами і розстрілами духовенства. Митрополит Сергій зважився вимовити: “Богопоставленний вождь, але адже він з гонителів наших”. “Правильно, - сказав Сталін, - партія наказала товаришу Карпову бути гонителем, він виконував волю партії. А тепер ми йому доручимо стати вашим хоронителем. Я знаю товариша Карпова, він відповідальний товариш”. А.Краснов-Левітін писав: “Наприкінці бесіди митрополит був страшно стомлений. Сталін, взявши митрополита під руку , обережно, як дійсний іподиякон, звів його по сходах вниз і сказав йому на прощання наступну фразу: “Владика! Це все, що я можу в даний час для Вас зробити”.[48]
5 вересня “Правда” та інші газети на першій смузі повідомили про бесіду, яка відбулася в Кремлеві. У столицю на літаках були доставлені з посилань і таборів православні архієреї (всього їх зібралося 18 чоловік). Вже 8 вересня відкрився Собор єпископів. У той же день малиновий дзенькіт дзвонів розніс по Москві звістку про обрання нового патріарха. Дванадцятим патріархом Московським і всія Русі став митрополит Сергій.
Знову став виходити щомісячний “Журнал Московської патріархії”, закритий у 1935 році. До 1945 року в країні діяли уже вісім духовних семінарій (правда, у 1917 році їх було 57) і дві духовні академії - Ленінградська і Московська (у Загорську, нині Сергій Посад).
Відкривалися сотні закритих раніше храмів. В цілому в політиці держави стосовно церкви відбувся корінний поворот.
Православна церква після Сергія.
15 травня 1944 року помер патріарх Сергій, який очолював церкву в самі важкі роки. Помісний Собор у лютому 1945 року обрав новим патріархом єдиного кандидата - митрополита Ленінградського Алексія (Сергія Симанського), який очолював церкву до своєї смерті в 1970 році.
Завантажити реферат