У своїй курсовій роботі, яка має назву “Релігійні фактори в історії Росії” буде простежено хід історії двох головних, на мою думку, періодів у становленні та розвитку взаємовідносин держави Росії та церкви, їх суперечливі та позитивні наслідки. Головним чином мова у роботі піде про становище та функції церкви у царській Росії ХVII століття, її реформацію, вплив та втручання у державні справи. Наступні два століття у відносинах Росії і церкви встановилося відносне так би мовити затишшя і знову нас привертають події до взаємовідносин між державою та церквою після падіння імперської Росії. Отже, я вбачаю що хід цих змін пов’язаний зі зміною у державному устрої Росії, адже церква і держава мають надзвичайно тісний контакт. Про реформи церкви за часів більшовиків буде описано у другому розділі роботи. Третій розділ містить у собі взаємовідносини вже радянської Росії з 1925 року і до часів перебудови.
1. Церква і держава в XVII столітті.
В міру розвитку російського самодержавства усе гостріше вставало на порядок денний питання про пріоритет державної влади над церковною. У період феодальної роздробленості російська церква зіграла істотну роль в об'єднанні країни для боротьби з монголо-татарською навалою. Однак при всьому своєму прагненні відігравати самостійну роль, російська православна церква завжди знаходилася в залежності від державної влади. Цим вона сильно відрізнялася від римсько-католицької церкви, що володіла повною самостійністю в церковних справах.
Перетворення церкви зі знаряддя панування феодалів у знаряддя панування дворянської держави дістало своє завершення в XVII столітті, коли після смути дворянство остаточно захопило керівне становище в Московській державі. Це торкнулося і церкви. Вона втратила значну частину свого впливу, і навіть патріарх був змушений рахуватися з постійним контролем з боку царя і боярської думи.
Ця зміна в становищі церкви мала під собою економічну підставу. Правда, абсолютні розміри церковних вотчин і чисельність церковних людей були в XVII столітті дуже значні: патріарху, митрополитам і єпископам належало наприкінці століття близько 37000 дворів, у яких числилося близько 440000 душ тяглового населення; крім того, значні землі належали окремим монастирям. Але, усе-таки, у порівнянні з дворянською державою, це було не так багато. Росли торгово-промислові міста і слободи. Дворянство ревниво стежило за церковним господарством і продовжувало вживати заходів проти його росту. Московський уряд провів на соборі 1580 р. постанову, відповідно до якої заборонялося давати монастирям вотчини на спомин душі, а також узагалі заборонялося церковним особам і установам купувати і брати в заставу землі. Смута паралізувала дію цього правила; але в 1649 р. при складанні Укладення воно було відновлено, розширене і введене в життя як загальнодержавний закон. Саме Соборне Укладення ухвалило: «Патріарху і митрополитом і архієпископом і єпископом, і в монастирі ні в кого родових, і вислужених і куплених вотчин не покупати, і в заставу не імати, і за собою не тримати, і по душам в вічний поминок не імати деякі справи…»[2]
Укладення остаточно знищило церковну юрисдикцію стосовно церковних людей по цивільних і кримінальних справах. Ці заходи крім їхнього юридичного значення наносили церкві чималий матеріальний збиток, позбавляючи її постійних і великих доходів у вигляді судових мит.
Ініціатива заснування патріаршества виходила від царя. Усі вони були «обрані» соборами за вказівкою царя.
Цар втручався не тільки в адміністративні, фінансові і судові справи. Він також видавав розпорядження про дотримання постів, служінні молебнів, порядку в церквах. І нерідко ці укази відправлялися не архієреям, а царським воєводам, що ревно стежили за їхнім виконанням і карали ослушників.
Таким чином, верховенство в церкві у всіх відносинах фактично належало царю, а не патріарху. Це становище в церковних колах не тільки не вважалося ненормальним, але навіть визнавалося соборами офіційно.
Церковна реформа 50-60-х років XVII століття була викликана прагненням зміцнити централізацію російської церкви аналогічно іншим ланкам державного апарату.
1.1. Діяльність московського гурту ревнителів древнього благочестя.
Стурбованість «настроями» у церковному житті зросла в другій половині 40 - початку 50-х років. Це знайшло вираження в діяльності московського гуртка ревнителів благочестя (або «боголюбців») і у вимогах окремих світських феодалів, учасників земського собору 1648—1649 р. У кружок ревнителів благочестя входили як духовні, так і світські особи. Його главою був протопіп кремлівського Благовіщенського собору і духівник царя Стефан Вонифатьєв. У гурток входили цар Олексій Михайлович, улюбленець царя його постельничий Ф.М. Ртищев, сестра постельничого А.М. Ртищева, архімандрит Новоспаського монастиря Никон (пізніше - митрополит і патріарх), диякон Благовіщенського собору Федір Іванов, провінційні ревнителі благочестя: священики Іван Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар, Логин і інші. Починання кружка підтримували й інші світські і духовні особи, у числі яких був вихователь царя боярин Б.И. Морозов.[3]
Члени кружка домагалися усунення прямих порушень богослужбового чину, зокрема «багатоголосся», посилення «учительного» елементу за рахунок введення проповідей, повчань і видання релігійної літератури для читання, усунення різночитань і розбіжності в церковних чинах, підвищення морального рівня духівництва, у тому числі і носіїв церковної влади.
У 1648 р. Никон став митрополитом новгородським і псковським. Тоді ж Стефан Вонифатьєв домігся переведення Івана Неронова з Нижнього Новгорода в Москву і призначення його протопопом Казанського собору, а трохи пізніше відбулися призначення протопопами інших ревнителів благочестя: Авакума Петрова - у Юрьєвець-Поволжський, Данила - у Кострому, Лазаря - у Романов і Логина - у Муром. Однак ці починання не привели до бажаних результатів. У нових протопопів, що ввели «одноголосність» і доповнили служби проповідями і повчаннями, не виявилося послідовників серед парафіяльного духівництва. Нетерплячий і рішучий протопіп Авакум Петров намагався підняти благочестя священиків і віруючих Юрьєвця-Поволжського примусовими мірами, але це скінчилося обуренням населення і побиттям протопопа.[4]
Серед членів кружка не було єдності в оцінці розбіжностей у богословській системі і церковно-обрядовій практиці, що існували між російською і грецькою церквами. По цьому питанню виникли дві точки зору, і кружок розділився на дві групи.
Одну групу склали провінційні ревнителі благочестя - протопопи Іван Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар і Логин, а також диякон Благовіщенського собору Федір Іванов. Їхнім прихильником був спочатку і Никон. Вони дотримувались традиційного для російського духівництва погляду, що затвердився в XVI в. Його прихильники вважали, що відмінність чина богослужіння й обрядів грецької церкви від росіян є показником утрати греками справжньої православної віри, що була, на їхню думку, наслідком завоювання Візантії турками, підпорядкування греків «безбожним» завойовникам і зносин грецької церкви з «латинською» («єретичною») римською церквою. Вони вважали також, що внаслідок реформи Петра Могили (київський митрополит з 1632 по 1647 р.) справжню віру втратила й українська церква.[5]
Завантажити реферат