Розкол останньої третини XVII в. - це складний соціально-релігійний рух. У ньому брали участь прихильники «старої віри» (вони становили більшість учасників руху), члени різних сект і єретичних течій, що не визнавали офіційну церкву, ворожі їй і державі, тісно зв'язаній з цією церквою. Ворожість розколу офіційної церкви і державі визначалася аж ніяк не розбіжностями релігійно-обрядового характеру. Її обумовили прогресивні сторони ідеології даного руху, його соціальний склад і характер. [21]
До прогресивних сторін ідеології розколу варто віднести освячення, тобто релігійне обґрунтування різних форм опору влади офіційної церкви і феодально-кріпосницької держави, боротьбу за демократизацію церкви.
Складність і суперечливість руху розколу проявилися в повстанні в Соловецькому монастирі 1668—1676 р., який почався як виступ прихильників «старої віри». Аристократична верхівка «старців» виступала проти церковної реформи Никона, рядова маса ченців - поверх того - за демократизацію церкви, а «бєльці», тобто послушники і монастирські працівники,— проти феодального гніту, і зокрема проти кріпосницьких порядків у самому монастирі.
Для придушення руху були використані різні засоби, у тому числі ідеологічні.
Але головними були насильницькі засоби боротьби з розколом, що за вимогою церковного керівництва застосовувала світська влада. Смуга репресій почалася з заслання ідеологів розколу, що відмовилися від примирення з офіційною церквою на церковному соборі в квітні 1666 р.; з них протопопи Авакум і Лазар, диякон Федір і колишній чернець Єпифаній були заслані і утримувалися у в'язниці Пустозерська. За засланнями пішла масова страта, тих хто залишився в живих учасників Соловецького повстання (стратили більш 50 чоловік). На настільки суворому покаранні настояв патріарх Іоаким. Жорстокі кари, включаючи страти, частіше практикувалися при Федорі Олексійовичеві (1676—1682 р.). Це викликало новий виступ розкольників у дні Московського повстання 1682 р. Невдача «заколоту» прихильників старої віри» спричинила за собою страту їхніх вождів. Ненависть класу, що панував, і офіційної церкви до розколу і розкольників одержала вираження в законодавстві. Відповідно до указу 1684 р., розкольників належало катувати і далі, якщо вони не скоряться офіційній церкві, стратити. Тих з розкольників, хто, бажаючи врятуватися, скориться церкві, а потім знову повернеться до розколу, належало «страчувати смертю без іспиту». Це поклало початок масовим гонінням.[22]
2. Церква в першій чверті ХХ столітті.
В другій половині XIX сторіччя до «проклятого» питанням, над якими болісно міркувало російське суспільство, додався ще один - про волю віросповідань. Які ж повинні бути взаємини держави і церкви? - сперечалися представники різних соціальних шарів, рухів і груп, думаючи, що відповідь на це головне питання і визначає волю і несвободу особистості у виборі релігії, права віруючих і невіруючих, місце і роль релігійних організацій у суспільстві і т.д. Царський уряд і державна церква - Російська православна - виступали за збереження союзу держави і церкви. Ліберальна буржуазія ратувала за визначені реформи в державно-церковних відносинах, вигнання з громадського життя найбільш волаючих феодально-кріпосницьких пережитків у релігійній політиці держави, хоча і не вважала за можливе підтримувати повне відділення церкви від держави. У соціалістичному русі Росії, і насамперед з боку більшовиків, висувався і відстоювалася теза «відділення церкви від держави і школи від церкви».
Історія розпорядилася так, що кожна із сил, що стояли на перерахованих вище позиціях, мала шанс здійснювати своє бачення державної церковної політики.
Самодержавство розташовувало найбільшим історичним часом, але до початку XX сторіччя усе свідчило про банкрутство його «релігійної політики». Про це ж говорять і поступки, на які в роки революції 1905-1907 р. змушений був піти уряд. Укази про віротерпимість, про порядок устрою старообрядницьких громад привносять у суспільство елементи релігійної волі. Ліберали тепер одержали можливість реально вплинути на зміну церковного курсу. У Державну думу вноситься на розгляд ряд віросповідних законопроектів, із прийняттям яких зв'язувалося розширення релігійних воль. Однак смуга, що наступила після поразки революції, реакції не дозволила цим надіям збутися. Але одночасно недозволенність релігійного питання ставала істотним елементом революційної ситуації, що складається в Росії.
Лютий 1917 року поставив Російську Православну церкву в зовсім нове і незвичайне для неї положення. Вперше з часів Петра 1 церква звільнялася від підпорядкування державі.
Керівництво православної церкви визнало Лютневу революцію. 9 березня 1917 року Святіший синод призвав віруючих “довіритися Тимчасовому уряду, щоб працями і подвигами, молитвою і покорою полегшити йому велику справу запровадження нових початків державного життя”.
Самій церкві тепер докорінно треба було змінити своє життя. Ці зміни почалися негайно. З весни 1917 року Православні єпископи вперше за сотні років стали обиратися самими віруючими на єпархіальних з'їздах.
Ідеї скликання соборів і відновлення патріаршества висловлювалися в середовищі духовенства і громадськості ще в Х1Х ст. У 1905 році члени Святішого синоду навіть запропонували царю скликати собор і обрати патріарха. Микола ІІ відповідав, що настільки великі справи не повинні відбуватися в такий тривожний час. По іронії долі час, у який їх довелося здійснювати, виявився ще більш тривожним.[23]
15 серпня 1917 року в Успенському соборі Московського Кремля відкрився Помісний собор Російської Православної церкви. На відкритті собору був присутній глава Тимчасового уряду Олександр Керенський. Московський митрополит Тихон говорив, що собор “утілив мрії і сподівання кращих синів Російської Церкви, які жили думкою про поновлення соборного життя церкви, але не дожили до цього щасливого дня”.[24]
Через три дні після Жовтневого перевороту, 28 жовтня, Собор прийняв рішення про відновлення в Російській Православній церкві патріаршества, скасованого в 1703 році
5 листопада на патріарший престол був обраний митрополит Тихон. Робота Помісного собору продовжувалася більше року. Він закінчив її 1 вересня 1918 року, ставши свідком найбільших потрясінь і змін у житті країни.
2.1. Декрет про свободу совісті.
20 січня 1918 року Раднарком прийняв Декрет про свободу совісті, що “відокремлював церкву від держави”. Кожна людина одержувала право "сповідати будь-яку релігію чи не сповідати ніякої". Заборонялося будь-яке обмеження прав по ознаці віри.
Декрет також “відокремлював школу від церкви”. У школах заборонялося викладання Закону Божого.
Крім того, декрет позбавляв церкву, і різні релігійні суспільства права мати власність. Усе їхнє майно повинне було перейти в розпорядження держави. Декрет, особливо останню його частину, духовенство сприйняло як гоніння на церкву. Помісний собор Російської Православної церкви помітив це: “Доселе Русь была святой, а теперь хотят сделать её поганой”.[25]
Завантажити реферат