Загальне загострення політичної ситуації в країні влітку 1918 р.- заколоти, змови, повстання, білий терор у відношенні «вождів революції» - викликало з боку Ради Народних Комісарів відповідні заходи Відповідно до Постанови про «червоний терор» розстрілу підлягали «всі особи, причетні до білогвардійських організацій, змовам і заколотам», і церкву вносили в розряд таких організацій, що неминуче вело до зіткнення з владою.
У спеціальному посланні Раднаркому Собор зажадав від «безбожної політичної влади» скасувати інструкцію, що наносить «смертельний удар» церкви і яка служить «засобом духовного гноблення і залякування православного народу».
Отже, політичний вибір керівництвом церкви був зроблений. Відкрите зіткнення з владою стало неминучим. Це стало закономірним наслідком політичної лінії церкви, що завжди була на правому фланзі політичних сил у Росії до лютого 17-го р. і залишилася на цій позиції і після Жовтневої революції.
Наприкінці вересня церковний Собор був розпущений. Єпархіальний будинок, де протягом року він засідав,— опечатаний. Документи, що там зберігалися, і матеріали вилучені. Заходи судового переслідування поширені на патріарха і близьких його помічників. Арешти, обшуки, конфіскація, тюремні ув'язнення торкнулися багатьох єпископів, парафіяльних священиків, активних мирян . Але до протверезіння було ще далеко. Проте набирав силу інший і, як виявилося надалі, визначальний процес: у свідомості рядових віруючих усе більш роздвоювалося відношення до патріарха і церкви в цілому. І якщо як релігійно-духовні авторитети вони як і раніше залишалися незаперечні і непідсудні, то їх політична «фізіономія» ставала неприйнятна і більш засуджувалася. І через кілька років для Патріарха стане ясним, що без зміни політичного курсу церкви він приречений на самітність але це буде в майбутньому, а зараз . прірва між ним і його прихильниками, з одного боку, і багатомільйонною паствою з іншого.[36]
До осені 1918 р. багато хто з членів Собору примкнули до «білого руху». Створені на «білій» території церковні структури виконували роль політичних організацій, виховуючи паству в «потрібному» дусі. Тут же декрет про відділення церкви від держави був скасований, повертаються старі порядки - церква служить владу імущим, а ті, у свою чергу, покровительствують їй. Приміром, генерал А. Денікін ставив за обов'язок створене з його ініціативи Вище тимчасове церковне управління на Південно-Сході боротися з тими, хто «байдужий до будівництва Російської держави», і одночасно «надихати» і «поєднувати» духівництво для «живої пастирської роботи». Відгукуючись на заклик, духівництво «проповідувало» і «інформувало» населення про ідеї і цілі Російської армій, розкривало перед віруючими «гріховність» більшовизму і необхідність боротьби з ним, поминаючи за кожним богослужінням «благовірних вождів і правителів».[37]
Про настрої в роки громадянської війни служителів культу (і не тільки православної церкви) на території Радянської Росії дають уявлення щотижневі зведення ВЧК про політичну ситуацію в країні. У них був передбачений спеціальний розділ «духівництво», у якому відбивався його настрій, відношення до декрету про відділення церкви від держави, до інших актів радянської влади.
В роки громадянської війни й інтервенції «релігійне питання» для держави відсунулося на третьорядне місце, і якщо воно і зверталося до яких-небудь його аспектів, то до тих з них, що мали чисто практичне (військове або політичне) значення. Приміром, так було, коли зважувалося питання про заміну військової служби в зв'язку з релігійними переконаннями громадян або при звільненні від військової і трудової повинності служителів культу. З завершенням цього періоду активізується і раніше перерваний процес уведення декрету про відділення церкви від держави в повному її об'ємі. Політична стабілізація в суспільстві, настрої віруючої його частини, що здебільшого висловилася за радянську владу, визначили еволюцію політичних поглядів керівників різних релігійних центрів: від відкритого й активного неприйняття до курсу аполітичності і нейтральності. Так, патріарх Тихон у звертаннях до В.І. Леніна і М.И. Калініна (серпень 1920 р.) визнає, що декрет і Конституція РСФСР проголошують і забезпечують повну волю совісті. Не викликає в нього заперечень і сам принцип відділення церкви від держави, на якому відтепер повинні будуватися відносини цих сторін. Не заперечує він і проти існування відділу, що відав «церковними проблемами», хоча і залишає за собою право критикувати діяльність останнього.[38]
На місцях «церковна політика» зосереджувалася в руках адміністративних органів.
Труднощі переходу до нової економічної політики, коли було потрібно сполучити різкий поворот політичного курсу з умонастроями в партії, з масовою психологією робітників і найбіднішого селянства, позначилися і на виробленні нового курсу в «церковній політиці». Важко було відмовитися відразу від звичних військово-адміністративних заходів її проведення, так само як і важко було відмовитися від бачення в релігійно-церковних організаціях «політичних супротивників». У листопаді 1920 р. деякі «сектантські» об'єднання зверталися в Раднарком із проханнями про зміну декрету про відділення церкви від держави, зокрема — наданні релігійним суспільствам прав юридичної особи, дозволі ведення благодійної й іншої соціальної діяльності, придбанні у власність будинків і іншого майна. Усі ці пропозиції були визнані передчасними. Тягар військово-комуністичного минулого, психології політичної боротьби з церквою, позначився і при проведенні кампанії по розкриттю «святих мощів» і особливо трагічно при вилученні церковних цінностей у 1922 р.[39]
2.2. В роки громадянської війни.
Після Жовтня патріарх Тихон спочатку виступав з різкими викриттями Радянської влади, але в 1919 році зайняв більш стриману позицію, призвавши духовенство не брати участь у політичній боротьбі.
Проте близько 10 тисяч представників православного духовенства виявилися в числі жертв громадянської війни.
Більшовики розстрілювали священиків, які служили вдячні молебні після падіння місцевої Радянської влади. У місті Петропавловську місцевого єпископа і священиків страчували за те, що вони “зустрічали дзвоном білогвардійців, які ввійшли в місто”. Насправді взяття міста просто збіглося з початком вечірньої служби.
У 1918 році без суду був розстріляний митрополит Київський Володимир, який вручив Тихонові при обранні патріарший ціпок.
За спробу допомогти арештованій царській родині червоноармійці втопили в річці Турі єпископа Тобольського Гермогена. Його живим прив'язали до пароплавного колеса.
Влада підтримувала антицерковні настрої в суспільстві.
В дні православних свят влаштовувалися карнавали безбожників, які висміювали Бога, святих і церковні обряди.
В Тамбові в глузування над віруючими був навіть встановлений пам'ятник Іуді Іскаріоту, який зрадив, відповідно до Євангелія, Христа.
У 1919-1920 роках Влада провела кампанію “розкриття мощів святих угодників”, яка викликала обурювання у віруючих і духовенства. Були розкриті мощі Олександра Невського, Тихона Задонського, Сергія Радонежського, десятків інших православних святих. У деяких місцях протести віруючих прийшлося втихомирювати навіть за допомогою військ.
Завантажити реферат