Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини

— звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично-націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої національності;

— виховувати національне взаєморозуміння, толе­рантність до думок і поглядів представників різних ет­носів;

— зрозуміти глибинні витоки етнополітичного рене­сансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;

— усвідомити сутність української національної ідеї та складності побудови національної державності;

— формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших національностей, повніше використову­вати можливості міжнаціонального спілкування для розвитку особистості;

— озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або запобігання.

Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу. Серед пріорите­тів її етнополітики — піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального від­родження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталі­тет української нації (поважання прав усіх національно­стей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність) за­безпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у такій важли­вій і делікатній сфері, як етнополітика держави.

1. Етнічні конфлікти: причини та шляхи їх вирішення.

Представлена загальна модель внутрінаціональноі між­етнічної сумісності дає змогу виявити рівні конфліктогенних і деформованих типів націотворчого процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-гро­мадянського типу і міжетнічної сумісності свідчить, що най­більш етно(націо)конфліктогенними виявляються саме пе­рехідні періоди — від старого до нового етапу утворення націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і відносин і переростають у нові, індустріаль­но-громадянські типи. По-друге, характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із ста­новленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови зумовлює той факт, що наростання етно(націо)конфліктогенних ситуацій у періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на соціопсихологічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічному рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень висту­пає своєрідним індикатором майбутніх, глибинних соціаль­них і політичних змін. Це найсуттєвіший симптом у сус­пільстві, яке гостро потребує докорінної перебудови.

Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної свідомості і виявляється насамперед у тих соці­альних груп, які найчутливіші до "громадянського" стану, тобто у маргіналів і представників творчої інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються міфи і стереотипи, харак­терні для комплексу культурноетнічної і конфесійної обра­зи, які згодом переростають у цілу ідейну систему й у ви­гляді гасел оволодівають масою.

Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу "ми — вони" набуває у цьому комплексі вигляду конфлікту між "правом історичної першості" і "правом історичної реаль­ності" Виникають ідеї "тягара історичної несправедливості", "необхідності відродити колишню славу", "засилля інород­ців" тощо.

Концепція внутрінаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити причини і характер етноконфлікту як фено­мена суспільного життя. Згідно з нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному (ет­нічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний кон­флікт — втілення соціальної суперечності, акумуляція етно-національного у соціальному.

Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображен­ня ставлення етнічних груп до здійснюваної у державі етнополітики. Він виражає суперечність між різними сторонами однієї і тієї ж суспільної потреби у національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних груп.

Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми масштабами, три­валістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, роз­біжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуть­ся етнічні відмінності. У цьому розумінні так зване націо­нальне питання не підлягає остаточному розв'язанню. Поліетнічне суспільство іманентне менш стабільне, ніж етнічно гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться домінуючою на кожному конкрет­ному історичному етапі розвитку суспільства. На співвідно­шення цих двох тенденцій вирішальною мірою впливає якість етнічної гетерогенності (неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору різні поліетнічні держави, неважко пере­конатися у тому, що більш стабільні суспільства поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція) близькі в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що пов'язані з належністю до різних цивіліза­цій та релігій, практично завжди породжують складні пробле­ми взаємної адаптації, ускладнюють процеси соціально-полі­тичної інтеграції та формування громадянського суспільст­ва. А належність до різних цивілізацій і означає практично різний рівень пасіонарності етносів.

Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані, Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще складнішою ситуацією та етнічною стро­катістю відзначаються регіони та держави, що входили до ко­лишнього СРСР. Події у Чечні — красномовний доказ цього.

Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках між етносами, етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана адміністративно-полі­тичними та громадськими структурами етнополітика. її го­ловною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин.

Вже стало загальновизнаним положення про те, що нау­ково обгрунтована, демократична, гуманістична етнополіти­ка має будуватися на визнанні невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.

Об'єктами політичної суверенізації виступають нетільки в цілому етноси, але й їх структурні елементи — політичні, релігійно-копфесійні, культурні організації, економічні ут­ворення. У поліетнічному суспільстві процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політичне.