Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини

Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед дер­жава. Остання визначає конституційну основу, на якій здій­снюється суверенізація, комплекс правових норм та громадян­ських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини держа­ви та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах державного управління, у політичних та інших струк­турах суспільства, включення їх у розв'язання загальнонаціо­нальних проблем. Сусідні держави, політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприя­ти або перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід і результати проведення рефе­рендумів, виборних кампаній, розв'язання прикордонно-те­риторіальних, адміністративно-державних, майнових, релі­гійних питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, аг­ресії.

Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми політичного самовизначення. У цьому випадку да­ний етнос сам себе наділяє правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і державного управ­ління. Для цього створюються та перегруповуються політичні партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у Чеченській республіці).

Процес суверенізації не може не супроводжуватися пев­ними колізіями, суперечностями з іншими етносами і голов­ним чином з нацією в цілому. Адже нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А ос­танні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особ­ливо це спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький (як, з одного боку, нації, так і ет­носу — з іншого). Тут можуть даватися взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичної, популістської, патерналістської самосуверенізації. Запобігти небажаному розвит­кові суверенізації, негативним її проявам може тільки зважена, самокритична, стримана й мудра позиція суб'єктів цього про­цесу, науково обгрунтована й цілеспрямована етнополітика.

Результатом суверенізації можуть стати різні моделі фе­дерації, конфедерації чи інші форми договірних відносин між державами (як, скажімо, СНД). Моделями федерації є:

— сукупність етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними;

— сума територій, заселених певними етносами, які досі не могли створити власних держав;

— сума адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених багатьма етносами.

Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду історичних та суто політичних факторів, пов'язаних із поточною ситуацією, конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні особливості роз­витку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного жит­тя, політичних процесів); мовні особливості; співвідношен­ня політичних сил — центральних і місцевих і т. ін.

У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єдну­ють договірні зобов'язання.

У ході здійснення етнополітики виникає низка найваж­ливіших завдань — як теоретичних, так і практичних. Роз­в'язання перших дає чітке уявлення про феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення проблем їх розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є:

створення умов для забезпечення економічної та політич­ної самостійності, суверенітету регіонів з компактним про­живанням одного чи кількох етносів;

вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвиткуяк основи власного до­бробуту;

оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації і ет­нічних груп, що її утворюють;

забезпечення ефективної взаємодії центральних і місце­вих органів управління на основі принципів демократії і плюралізму; вироблення моделі самоврядування в етногео-графічних регіонах;

забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокуль­турної автономії (якщо ця вимога висувається) для етносів, які є єдинодержавними громадянами;

зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального статусу;

здійснення заходів щодо збереження середовища прожи­вання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

Стає актуальною в етнополітиці проблема шляхів і способів розв'язання конфліктів. Становлення й роз­виток багатонаціональної держави не є безконфліктни­ми. Серед причин можливих на етнонаціональному грунті конфліктів можна назвати: 1 багатонаціональність держави, де представники різних етносів неодноз­начне оцінюють перспективу державної розбудови; 2 різну оцінку ролі національних традицій, політичних симво­лів, національної ідеї, рідної мови та ін. у політичній системі; 3 боротьбу різних етногрупувань за участь їх представників у владних структурах; 4 зовнішній вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що ви­користовують діаспору для досягнення власних цілей (так, приводом для вторгнення до Чехословаччини у гіт­лерівської Німеччини стала нібито необхідність захисту німецької меншини, що там мешкала). Найпоширені­шим є конфлікт ідентичності, характерний для суспіль­ства, де суб'єкт ототожнює себе не з суспільством (державою), а з певною етнічною групою. Такі конфлік­ти виникають за умов протиставлення рас (ПАР), етні­чної супротивності (колишній СРСР, США та ін.), реа­лізації права на користування рідною мовою (Україна, Білорусія, країни Балтії та ін.), права на етнічну тери­торію (Вірменія—Азербайджан, проблема курдів) та ін.

У міжетнічному конфлікті можна виділити певні ста­дії його визрівання й розвитку. Перша стадія — латент­на, коли можна спостерігати взаємну відчуженість, су­перечки серед одноплемінників, образливі вихватки з приводу представників іншої нації. Друга стадія — ак­тивна, коли послідовно насаджується в засобах масової інформації негативне ставлення інших етносів. Третя стадія — політико-ділова: збори, мітинги, що нагнічу­ють напругу в суспільстві. Нарешті, стадія насильства і збройної боротьби аж до етноциду, масової депортації та межетнічної війни. Етнічний конфлікт — це крайня форма загострення й зіткнення інтересів націй, етніч­них груп. Причиною його є нерозв'язання або неспра­ведливе розв'язання етнічного питання в різних сферах суспільного життя, від чого залежить збереження іден­тичності етнічної спільноти.

Будь-який конфлікт може матирізні наслідки: без­виході, коли кожен учасник конфлікту продовжує бло­кувати дії суперника; примусу, що є найтиповішою, найпоширенішою в діях багатьох сучасних держав; мир­ного врегулювання, що забезпечує пошук взаємоприй­нятних рішень. У розв'язанні конфліктів важлива роль належить «третій стороні», тобто незалежним арбітрам, що сприяють демократичному забезпеченню національних прав конфліктуючих сторін.