Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини

Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській свідомості посилено пропагованих окреми­ми політиками в Росії уявлень про те, що українська нація нібито не є єдиною, що буцімто існують два етноси — східний і західний, — між ;ікими більше відмінностей, ніж спільного. У цьому протиставленні одних регіонів іншим — виразні сліди імперської політики більшовиків, які називали мешканців Сходу і Півдня України проле­тарська свідомими, а мешканців Заходу — бандерівсько-націоналістичними. Мета таких заяв одна: розхитати єдність національного етносу. На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою. Але цей поділ не грунтуєть­ся на нібито етнічній неідентичності українства Сходу, Заходу і Півдня. Регіональні розбіжності зумовлені, по-перше, ставленням людей до свого історичного мину­лого (західні території були під гнітом Польщі та Авст­ро-Угорщини, а більшість інших територій — царської Росії); по-друге, соціокультурними особливостями. Як­що в західних регіонах, орієнтованих на європейську цивілізацію, мешканці мали можливість розвивати наці­ональну культуру, навчати своїх дітей рідною мовою, то в східних та південних регіонах відбувалося послідовне й відверте витіснення української культури російською. Нині ці райони переважно русифіковані, кооперативне тісно пов'язані з російськими підприємствами, тому значна частина їх люду ще не готова сприйняти й вті­лити в життя українську національну ідею. Українська економіка все ще перебуває в залежності від колиш­нього народногосподарського комплексу СРСР. Цей фактор не сприяє згуртуванню українського народу. Подолання такої ситуації можливе через створення ефективної ринкової економіки, орієнтованої не лише на зовнішні, але й на внутрішньогосподарські зв'язки, територіальну та духовну консолідацію українців.

Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була держа­вою. Адже важко підвестися з колін і позбавитися при­низливого почуття другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав державного мислення. Цю ганебну концепцію української неповноцінності, меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими силами, сьогодні розвінчують через доступ до історич­ної правди. Українці є однією із значних європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть на власній ет­нічній території, мали свою державність у різних фор­мах понад 850 років і завжди боролися за її відроджен­ня. Київська Русь була однією з наймогутніших держав світу. Потім втіленням державності стало Галицьке-Волинське князівство, а ще згодом — Запорізька Січ. Своїм демократичним устроєм козацька держава, оста­точно сформована за часів Б. Хмельницького (1648 р.), викликала захоплення європейців. Та військово-політич­ний союз із Московською державою (1654 р.) фактично став початком утрати незалежності Україною, а після ліквідації Катериною II Запорізької республіки, а ще раніше Гетьманське-Козацької держави Петром І, україн­ська державність припинила своє існування, її територія політично й економічно була інтегрована в статусі ко­лонії та тотально русифікована в Російській імперії. З по­валенням Австро-Угорської та Російської імперій україн­ський народ знову став на шлях відродження й воз­з'єднання своєї держави. Але примусове залучення до складу СРСР коштувало Україні поступової втрати новонабутої самостійності. І нарешті 1991 р. Україна відро­дилася як держава знову.

Слід також відзначити, що за радянських часів Україна, навіть маючи лише атрибути формальної державності, піддана не баченим репресіям і «чисткам», все ж являла собою один з найрозвиненіших економічних та культур­них регіонів СРСР. Оця дивовижна життєздатність і нині викликає надію на відродження української нації на но­вому історичному етапі.

Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності, дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов незалежності. У східних і південних регіонах нині можна спостерігати закриття україномовних газет, театрів та інших культур­них закладів. Скорочується випуск літератури українсь­кою мовою, що нібито не витримала конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України визначає природно державною українську мову. Україна має за­безпечити її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне піклу­вання про вільний розвиток і використовування всіх національних мов, що ними послуговується людність республіки. Але виконання основного Закону є незадо­вільним. Мовна проблема набула гострого політичного характеру. Деякі партії й рухи, відбиваючи погляди час­тини російськомовного населення, вимагають введення в країні російської мови як другої державної, чи офіційної. Під цим гаслом у деяких регіонах у 1994 та 1998 рр. від­булися вибори народних депутатів до Рад різних рівнів.

Серед аргументів щодо необхідності двомовності на­водять приклади Бельгії, Канади й Швейцарії. Та річ у тому, що канадці, крім індіанців, не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони на­щадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але фламандською говорять фламандці, а французькою — валлони, тобто там нема єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть пред­ставники чотирьох народів-автохтонів, що волею долі опинилися в конфедерації. Тому франко-швейцарці, італо-швейцарці та германо-швейцарці розмовляють відповідно своїми мовами. Кожна з цих мов є державною на відповідній території. Держава дбає про ретороман­ську мову, носієм якої є кількісно невеликий древній народ, оскільки цей народ, на відміну від попередніх етноугр уповань Швейцарії, не має на іншій території держави-автохтона, такої, як Франція, Італія, Німеччи­на. На всій території України (крім Криму) корінним народом є українці. Інші етноси оселилися в Україні з різних причин значно пізніше. Тому для нас за приклад повинні бути не названі вище країни, а такі, скажімо, як Німеччина, Швеція, Японія та ін. У цих та інших країнах збільшується кількість емігрантів. Ніхто не при­мушує їх вивчати державну мову. Але без належного знання цієї мови ніхто не може стати ні депутатом парла­менту, ні працівником будь-якої державної установи. Жо­ден з емігрантів при цьому не ставить питання про дис­кримінацію чи порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов'язки. Одним із них є знати мову наро­ду, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоби вона була для тебе рідним домом.

Цю та інші проблеми етнополітики слід пов'язувати зі проблемою міграції. Серед мігрантів, що приїздять до України, можна виділити такі групи. По-перше, з рес­публік колишнього Союзу. Тільки з Росії в 1991 р. ви­явили бажання повернутися в Україну близько двох мі­льйонів чоловік. По-друге, національності, примусово депортовані за часів сталінізму й нині реабілітовані (кримські татари, греки, німці та ін.). Однак між краї­нами СНД відсутні угоди щодо регулювання міграції. Повернення в українські землі без компенсації за май­но, за працю, вкладену в економіку країн перебування цими народами, — все це лягає додатковим тягарем на українську державу. По-третє, це представники народів Середньої Азії, Кавказу, де наявний надлишок робочої сили. По-четверте, втікачі з «гарячих точок» — місць порушення прав людини й нації. Еміграція викликає складні проблеми територіального розселення, пов'язані з виділенням землі для влаштування життя, з праце­влаштуванням. До розв'язання цих питань пристають уряди інших країн: ФРН будує для німців селища і ство­рює відповідну инфраструктуру; Туреччина для крим­ських татар зводить будівлі в Криму і т. ін. Включення до етнополітичного поля емігрантів, їх адаптація до українського суспільства — на все це йтимуть роки .