Структура і зміст політичних інтересів суспільства, класів, особистості

Націю вивчають етнографи як "неполітизовану етніч­ність" та історики — як політичну історію народів, психоло­ги — як специфіку психіки, ментальності, культурологи — як неповторне особливе в світовій культурі, соціологи — як макрогрупу та філософи — як проблему співвідношення людини — індивідуальності та людства. Так, М. Бердяєв з позиції філософії вважав, що неможливо й безглуздо про­тиставляти національність і людство, національну мно­жинність і вселюдську єдність. Він зазначав, що існування людства у формах національного буття, його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного й нижчого стану взаємодії ворожнечі й винищення, стану, який зникає в міру зростання гуманності і єдності.

Свій підхід до нації, адекватний предметові, має й політологія. Саме вона розглядає націю як один із базових суб'єктів політичного життя. Це означає, що інтереси певної макрогрупи усвідомлені як політичні. Звідси прагнення де політичного самовираження за допомогою певних інститу­цій — національної держави, партій, національно-визвольних рухів та ін.

Оскільки природа нації визначає національні інтереси — імпульси її політичного життя, то політологія повинна враховувати чинники націотворення і особливо пріоритетні ознаки, індикатори нації як спільності. Стосовно того, що об'єднує людей у націю, то однозначного визначення немає. Небезпідставним щодо деяких із існуючих націй є тверд­ження, що це "політизована етнічність", тобто політична спільність, в основі якої — етносу. Під останнім розуміється стійка група людей, об'єднаних загальноісторичним, гене­тичним корінням, якій притаманні спільні риси і стабільні особливості культури та ментальності. Формування етносу відбувається на певній території. В подальшому розвитку етнос може втрачати територіальну єдність. Етнічною є тільки така спільність, яка усвідомлює себе саму як таку (етнічна самосвідомість), відрізняє себе від інших етнічних груп.

Визначення нації як "політизованої етнічності" досить поширене. При цьому етнічність не абсолютизується, вона ставиться на перше місце. Так, на думку англійського етнополітолога А.Сміта. головними індикаторами нації є етнічний принцип, що виникає спочатку з родинної ор­ганізації, а далі слідують територіальний компонент і полі­тична спільність.

Етнічна ідентичність нації політичне інтерпретується по-різному, залежно від ідеологічних засад. М.Грушевський рішуче виступав проти вимоги "Україна тільки для ук­раїнців". Він вважав, що Україна "і для всіх, хто живе в ній, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і його людності, служить їй". А ось М. Міхновський і Д.Донцов, виходячи зі свого бачення інтересів нації, відстоювали вимогу "Україна тільки для українців" у тому розумінні, що всякі посади в державі повинні обіймати тільки українці.

Нація тлумачиться також як спільність, яка виникла історично і якій властиві певні інтегративні риси. Саме з таких позицій І.Франко розглядав возз'єднання українських земель як важливу умову "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний куль­турний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя".

Чимало політологів дають визначення нації як держав­но-правового утворення, тобто як макрогрупи, що проживає на одній території, має спільний уряд та інші політичні інститути. Таку, по суті, етатистську теорію обстоював правознавець О.Градовський. Визначальним елементом нації він вважав наявність "загальнонаціональної мети", якій відповідає певна державна організація.

Проте статистська концепція відмовляє народам, які не утворили через різні причини (іноземне поневолення, на­ сильницька асиміляція) своєї національної державності, у праві навіть називатися націями. Але чимало націй, не маючи своєї державності під час іноземного панування (як-от українська нація під владою російського царизму чи австро-угорського цісарського режиму), не переставали ними бути. боролися за своє законне право на самовизначення, створення самостійної держави. Тому формула "є держава— є нація, немає держави — відсутня і нація" алогічна. Разом з тим "бездержавне" існування нації лягає тягарем на її історичну долю, стримує розвиток творчих можливостей. В.Винниченко зазначав, що "нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, які тримають їхній колектив у покаліченому стані".

Однак існують нації, виникненню яких передувала дер­жавна єдність людей. Згодом на цьому грунті формувалися певні риси, притаманні етносу — загальні традиції, ду­ховність, психологічні властивості та ін. Саме це визначає генезу американської, канадської та деяких інших націй, що створювались емігрантами, серед яких були представники не тільки різних етносів, а навіть рас.

У 60-ті роки наукові спостереження наштовхнули аме­риканських дослідників на висновок, що теорія "плавильного казана" не відповідає - реаліям США. Етнічні групи не розчинялися в американському суспільстві, а стали його структурним елементом. Етнічна ситуація була охарактери­зована як "культурний" плюралізм", що не суперечить існуванню і розвитку спільної для американської нації культури.

Щодо психологічного підходу, дуже поширеного нині, то деякі його представники трактують "національний дух" (національну свідомість, національний характер) як про­відний, а іноді і як єдиний індикатор нації. Інші розглядають націю як психологічне поняття, психологічну спільність, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільним національ­ним характером. Такою, наприклад, є створена О.Бауером "психологічна" теорія нації. Подібну позицію щодо визна­чення нації займають деякі сучасні політологи і соціологи Заходу. Т. Мурамацу, Г. Ісаакс, Г. Кан, С. Ліпсет, К. Боулдінг, М. Сейвелл, П. Ласлетт, М. Кранстон та інші висловлюють думку, що вирішальними факторами розвитку нації є воля, національна ідея, що нація — втілення національної свідомості, яка виступає найактивнішою ру­шійною силою суспільства. Вони вважають, що таких індикаторів спільності "коріння , як мова, історія, культура, державність, недостатньо для формування універсальних ознак національності. Лише один індикатор є універсаль­ним — самовіднесення людини до тієї чи іншої на­ціональності: "я — українець", "я — росіянин", "я — татарин", "я — француз", "я — американець" та ін.

Кожен із цих підходів (а вони зумовлені і політичними міркуваннями) акцентує на якійсь із існуючих ознак нації. Поза тим сучасні нації, в тому числі українська,— це політичні спільноти, відмінність яких від інших видів люд­ських угруповань полягає в тому, що це одноразова спіль­ність — територіальна і господарська, мовна і духовно-куль­турна, психологічна та історична. Жодна з інших базових макрогруп — (соціальні