З метою забезпечення належного контролю за вірогідністю сертифікатів про походження товарів з України, зміцнення експортного потенціалу України наказом Гостаможкома України[113] затверджене Положення про верифікацію митними органами сертифікатів про походження товарів з України. Відповідно до даного Положення верифікація сертифікатів може здійснюватися шляхом перевірки їх на автентичність (вірогідність) і шляхом перевірки правильності визначення країни походження товару, зазначеного в сертифікаті про походження.
ГЛАВА IV. ДЕРЖАВНЕ ЗАМОВЛЕННЯ.
В умовах ринку держава як споживач товарів, робіт і послуг стає рядовим суб'єктом господарської діяльності. Однак у силу свого надзвичайного стану в економіці держава залишається найбільшим споживачем і найбільшим розпорядником засобів[114]. Обмеження випадків утручання держави в господарську діяльність суб'єктів усіх форм власності, установлення твердих критеріїв зміни законодавства про умови господарювання змогло б вдихнути нове життя в державне замовлення, що згідно ст. 1 Закон України "Про постачання продукції для державних нестатків"[115] являє собою засіб державного регульований економіки шляхом формування на контрактній (договірної) основі складу й обсягу продукції, необхідної для державних нестатків, розміщення державних контрактів на її постачання (закупівлю) серед підприємств, організацій і інших суб'єктів господарської діяльності України усіх форм власності.
Таке формулювання означає не тільки правову регламентацію обов'язкових планових актів у світлі змішаної економіки, але знаменує собою важливий крок у переосмисленні ролі держави як учасника господарської діяльності.
Разом з тим, згаданий Закон у редакції 1995 р. поки не цілком задовольняє потреби економіки в державному регулюванні за допомогою системи державних контрактів. Закон насамперед враховує нестатку держави, передбачаючи відповідальність за невиконання зобов'язань за контрактом, за відмовлення укласти контракт, невиконання зобов'язань у термін. З огляду на нестабільну ситуацію з дохідною частиною бюджету, також передбачений механізм забезпечення оплати держконтракту. При всій корисності документа, на наш погляд, у ньому зовсім не відбита стимулююча функція державного замовлення. При тім, що Закон характеризує державне замовлення як засіб регулювання економіки, зовсім неясна система його застосування, підстави висновку контракту, вимоги до виконавця. Невизначеної також залишається відповідальність державних органів, що виступають замовниками за невиконання договірних зобов'язань. Цілком типовими залишаються казуси зі збором зернових: держава повідомляє про обов'язковий продаж частини зерна за встановленою ціною, не робить оплату, а на наступний рік ситуація повторюється. Іншими словами, у цьому випадку акт про постачання для державних нестатків узаконює безпроцентне кредитування держави суб'єктами, що хазяюють, і державне замовлення розглядається останніми скоріше як покарання.
Виділяючи власних (вітчизняних) товаровиробників у господарському законодавстві, необхідно уточнити їх статус щодо законодавства з державному замовленні України. У першу чергу, у Законі повинна одержати реалізацію доктрина державного замовлення, що стимулює розвиток вітчизняного виробництва товарів і послуг. Адже розширити виробництво при гарантіях розширення ринку збуту в сучасних умовах легше, оскільки суб'єкти, що хазяюють, не стиснуті в пошуках необхідних засобів, якщо інше не передбачено умовами контракту. У той же час переваги українських підприємств при одержанні замовлення не цілком ясні. У Законі (ст. 3) лише коротко говориться про це: "вибір виконавців замовлення виробляється виходячи з державних інтересів". Дане формулювання представляється дуже мрячної і навряд чи може служити підставою для позову в суд про порушення вимог закону при проведенні конкурсу на розміщення держзамовлення. Тим часом, українським підприємствам складно конкурувати з нерезидентами, що мають досвід участі в подібних заходах. Крім того, складно перевірити, чи буде переважна участь українських підприємств державним інтересом у розумінні того чи іншого відомства, що є державним замовником. У зв'язку з цим пропонується доповнити зазначений Закон нормою про переважне положення вітчизняного товаровиробника в конкурсах на розміщення державного замовлення, про чи обмеження не допуску до урядових тендерів іноземних виробників за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами України. Іншою підставою оголошення тендера за участю іноземних виробників може бути відсутність в української промисловості галузі, необхідної для виконання замовлення. У цьому випадку засобу, виділені на оплату замовлення, можуть бути використані для заохочення створення подібної галузі,
Фактична відсутність систематичної реалізації державного замовлення в Україні закріплює хаотичність ринкових відносин і непередбачуваність розвитку конкурентної ситуації в зовнішній торгівлі. Доступ на ринок України в окремій галузі може бути отриманий шляхом перемоги в тендері на великий державний контракт (наприклад, оснащення оргтехнікою і подальше сервісне обслуговування органів виконавчої влади в Україні). Найбільш перспективної представляється позиція стратегічного інвестора (наприклад, DAEWOO), що крім ексклюзивного положення на ринку може й одержує особливе законодавче регулювання господарської діяльності. Найбільш яскравими проявами битви за домінуюче положення на ринках країн, що відкриваються знову, СНД можна вважати тендер на продаж пакета акцій "Связь-инвест" і "Сибнефть" у Росії. У даний час подібна ситуація складається навколо приватизації Укртелекома. Поновлення систематизованих закупівель для державних (урядових) нестатків в Україні зняло би частину ажіотажу, допомогло визначити можливості збуту окремих компаній, знизило інтенсивність формування кримінального середовища навколо урядових тендерів на продаж компаній, що займають монопольне положення на ринку України. Державне замовлення з його передбачуваністю і вивіреними умовами додасть гнучкість твердої закономірності ринку – необхідності жертвувати суб'єктами, що хазяюють, заради виживання в галузях з обмеженими ринками збуту.
Однак під системною реалізацією державного замовлення не слід розуміти повернення до твердої ієрархічної субординації, об'єднаної єдиним загальнообов'язковим планом. Самостійне розпорядження спеціалізованими органами виділюванимиїмбюджетними засобами у встановлених законом межах представляються більш раціональним, ніж численні узгодження з вищими органами. Систему повинні утворити загальні принципи і правові норми, що регулюють порядок вибору контрагента й істотних умов договору, доповнені відкриті об'єктивні плани органів, правомочних виступати на найближчий бюджетний період державними замовниками, загальнодоступні правила участі в майбутніх тендерах (вимоги до виконавців, обов'язкові умови майбутніх контрактів і т.п.).
Завантажити реферат