Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оптації, тобто, вибору громадянства. Порядок оптації встановлюється в законодавстві і міжнародних угодах. Найчастіше оптація має місце у зв¢язку з територіальними змінами та укладанням спеціальних міждержавних договорів про запобігання подвійному громадянству та усунення його. Зазвичай, мешканцям території, яка переходить від одної держави до іншої, надається право самостійно вибрати громадянство – чи зберегти своє попереднє, чи отримати нове.
Існують, проте, й угоди, що припускають можливість подвійного громадянства, про що прямо зазначається у конституціях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідними країнами так звані особливі зв¢язки історичного характеру. Прикладами таких угод є договори про подвійне громадянство між Іспанією та рядом латиноамериканських держав. У ст 11 Конституції Іспанії застережено, що „в цих країнах, навіть якщо вони не визнають за своїми громадянами такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватись без втрати свого громадянства за народженням”. У ст 62 Конституції Росії зазначено, що „громадянин російської Федерації може мати громадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно до федерального закону або міжнародного договору Російської Федерації”. Подібний підхід до подвійного громадянства є майже винятком, - зазвичай біпатризму розглядається як аномалія не тільки в національному, а й в міжнародному праві.
Міждержавні угоди про подвійне громадянство зобов¢язують сторони враховувати наявність у своїх громадян також й громадянства іншої держави і, зокрема, не вимагати від них виконання певних громадянських обов¢язків, якщо ці обов¢язкі стосуються іншої сторони (наприклад, військова служба).
Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, виявляються у розв¢язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто чиї батьки мають громадянство різних країн. Законодавство цілого ряду розвинених країн передбачає в цьому випадку філіацію за „принципом крові” батька (Бельгія, Греці, Іспанія, Японія тощо); тобто, дитина стає громадянином той держави, до громадянства якої належить батько. У більшості країн в цьому відношенні визнано рівність статей, і громадянство дітей встановлюється за узгодженням між батьками.
Такий спосіб набуття громадянства, як за волевиявленням особи, називається натуралізацією. Водночас натуралізацією називається процедура, яку здійснює компетентний орган від імені держави, і яка виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання та за її згодою. Зазвичай натуралізація має місце після більш-менш тривалого мешкання іноземця на території даної держави. Нерідко умовами натуралізації держава висуває певний стаж мешкання, володіння державною мовою, наявність коштів для існування та ін.
Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (у формі відповідної заяви) волевиявлення особи, бажаючої його набуття. Але за певних обставин таке волевиявлення практично відсутнє, і лише домислюється згода на натуралізоване громадянстві. Це має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками (довільна натуралізація).
Як вже зазначалося вище, індивідуальна натуралізація практично завжди пов¢язана з певними умовами або вимогами. Ці вимоги можуть як обмежувати можливості натуралізації, так і полегшувати її. Головною умовою натуралізації є так зване укорінення. Згідно з цією умовою, особа, яка претендує на здобуття громадянства конкретної держави, повинна до подання відповідної заяви протягом певного часу проживати на її території. Встановлення відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливість інтегруватися у нове для нього суспільне середовище і проявити себе належним чином.
Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п¢ятирічний термін, хоча в деяких країнах він сягає десять років (Іспанія, Бельгія). У країнах Скандинавії строк укорінення становить сім років, а в країнах Латинської Америки – всього два роки. З іншого боку, у більшості країн припускається можливість скорочення періоду укорінення: наприклад, в Іспанії він може бути скорочений до п¢яти і навіть до двох років для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили „значні послуги” цій державі; у Франції п¢ятирічний строк укорінення може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цього періоду провчився у французькому вищому навчальному закладі, „зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностями”; в Норвегії припускається можливість скорочення строку укорінення до двох років для громадян інших скандинавських держав та Фінляндії.
Законодавство та адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати податків тощо. Звичайно вимагається також знання державної мови.
З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спрощеним є порядок реінтеграції, тобто, поновлення в громадянстві. Власне, зазвичай його розглядають як окремий з засобів набуття громадянства. У деяких країнах полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної національності (Ізраїль, Болгарія, ФРН та ін.). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність державі.
Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація за характером є дозвільною процедурою, яка пов¢язана з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи; звичайно, відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до компетенції судових органів або до глави держави.
Необхідно сказати ще декілька слів щодо натуралізації. Іноді коло прав натуралізованих громадян стає дещо вужчим, порівняно з громадянами за народженням. Наприклад, згідно розділу 1 ст.II Конституції США, на посаду Президента країни може бути обраний тільки природжений громадянин США, а для обрання до складу палат Конгресу встановлені семи- та дев¢ятирічний цензи громадянства, тобто конгресменом або сенатором може бути обрана особа, як має громадянство США не менш вказаного терміну.
Набути громадянство також можливо при всиновленні іноземця громадянином даної держави.
Крім перелічених способів набуття громадянства існують ще деякі, але найголовнішими та поширенішими з них все ж таки є філіація та натуралізація.
Завантажити реферат