Відмінність у регламентації питань громадянства в різних країнах іноді призводить до виникнення такого явища, як відсутність громадянства, або апатризм. Воно з¢являється у випадках, коли особа не може довести наявності у себе громадянства якої-небудь держави. Прикладом тому може стати вже згаданий вище закон Австрії, згідно якого дитина, знайдена на території держави, у віці старше шості місяців, вважається апатридом. Як і подвійне громадянство, апатризм з позицій національного і міжнародного права сприймається негативно.
3. Форми та підстави припинення громадянства
Для характеристики інституту громадянства важливим є питання припинення громадянства, а саме – вихід із громадянства, власне втрата громадянства, та позбавлення громадянства.
Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. В більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи, які враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв¢язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинених країн можливість виходу з громадянства не заперечується.
У Великій Британії, США та деяких інших країнах визнаний принцип вільного виходу з громадянства, якій здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де цей принцип існує, для окремих категорій осіб свобода виходу з громадянства обмежена. Наприклад, у ФРН діють обмеження для державних службовців, суддів тощо. Практично завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли держава знаходиться у стані війни.
Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичне припинення громадянства за певних умов. Найчастіше в ролі таких умов виступають натуралізація в іншій державі або оптація громадянства іншої держави. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства не припускається його автоматична втрата; там же, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою. В країнах, де передбачено автоматичне набуття громадянства іноземними особами в разі укладання шлюбу з громадянами даної держави, розривання цього шлюбу автоматично тягне за собою й втрату громадянства, набутого вказаним чином.
Однією з форм припинення громадянства також є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, має назву денаціоналізації, а позбавлення натуралізованого громадянства – денатуралізація. Денатуралізація є досить звичайною процедурою: вона нерідко пов¢язана з протиправними діями, зокрема, з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії поширена концепція , за якою юридичний зв¢язок між державою та натуралізованою особою вужчий за обсягом встановлених прав та обов¢язків і менш стійкий, ніж зв¢язок між державою та її природженим громадянином.
Щодо денаціоналізації треба зазначити, що її можливість пов¢язується з державним суверенітетом. Зокрема, згідно зі статтею 89 Кодексу законів про громадянство Франції, особа може бути позбавлена французького громадянства у разі засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення від обов¢язків, встановлених законом про військову повинність, за дії на користь іншої держави, що завдають шкоди інтересам Франції, та в деяких інших випадках. Тим самим має місце сполучення кримінально-правової і конституційно-правової відповідальності. Проте законодавство переважної більшості країн не припускає денаціоналізацію, пов¢язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невідчужуваних, природних прав людини. Наприклад, ст 16 Конституції Німеччини стверджує, що „німецьке громадянство не може бути відібрано. Втрата громадянства може відбуватися лише на підставі закону, а проти волевиявлення особи – лише в разі, коли вона тим самим не стане особою без громадянства”; ч.2 ст.11 Конституції Іспанії встановлює, що „жоден іспанець за походженням не буде позбавлений своєї національності”, - таким чином, можна дістатися висновку, що натуралізовані громадяни можуть бути позбавлені громадянства. Австрійський закон, який припускає позбавлення громадянства натуралізованих громадян, забороняє це за збігом шості років після натуралізації.
4. Правовий режим іноземців
Перш за все необхідно зазначити відносний характер поняття „іноземець”, оскільки це поняття має сенс тільки тоді, коли йдеться про якусь певну країну, - адже, іноземцям йменуються особи, що знаходяться на території даної держави, але не мають її громадянства, тобто, або є громадянами іншої держави, або не мають громадянства взагалі.
В демократичній державі за своїм правовим станом іноземці загалом прирівняні до громадян цієї держави, за винятком деяких вказаних законом випадків, наприклад, вони не підлягають призову до військової служби, не мають виборчого права, не мають права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, обмежені в праві власності на деякі об¢єкти власності тощо.
Так, в ч.1 ст.13 Конституції Іспанії записано: „Іноземці будуть користуватися в Іспанії публічними свободами, які гарантуються цією частиною, за умов, встановлених угодами та законом”. По суті, тут йдеться про політичні права, які належать лише громадянам, оскільки інші права і свободи – права людини, - належать усім людям, незважаючи на громадянську належність. Відповідно частина 2 цієї статті вказує, що угодами або законом, враховуючи взаємність, іноземці можуть отримати активне виборче право на муніципальних виборах.
Навпаки, ч.2 ст. 33 Конституції Мексики забороняє іноземцям будь-яке втручання в політичні справи країни. А ось ч.1 ст. 32 проголошує: „Мексиканцям надається перевага перед іноземцями за інших рівних умов при отриманні різного роду концесій, займанні будь-яких державних постів, посад і виконанні повноважень, які надаються урядом у випадках, коли мексиканське громадянство не є обов¢язковим”.
Згідно до ч. 2 ст. 26 Конституції Болгарії, „іноземці, що перебувають у Республіці Болгарія, мають усі права і обов¢язки за даною Конституцією, за виключенням прав та обов¢язків, для здійснення яких Конституцією та законами вимагається болгарське громадянство”. Треба зазначити також, що згідно до ч.1 ст.22 цієї ж конституції, „іноземці та іноземні юридичні особи не мають права набувати права власності на землю, окрім спадкування за законом. В цьому випадку їм слід поступитися своєю власністю”.
З інститутом громадянства пов¢язані інститути політичного притулку та екстрадиції (видачі). Вони також співвіднесені з національним та міжнародним правом.
Конституції багатьох держав встановлюють основи правової регламентації притулку. „Іноземець, позбавлений у своїй країні можливості реально користуватися демократичними свободами, гарантованими італійською Конституцією, має право притулку на території Республіки”, - записано у ст. 10 Конституції Італії. У ст 27 Конституції Болгарії зазначено, що республіка „надає притулок іноземцям, переслідуваним за їхні переконання або діяльність на захист міжнародно визнаних прав та свобод”. Частина 1 ст.16-а Основного закону Німеччини містить аналогічне формулювання: „Особи, які переслідуються за політичними мотивами, користуються правом притулку”; однак слід зазначити, що послідуючі частини цієї статті передбачають додаткові умови та обмеження при наданні цього права.
Завантажити реферат