Слід також вказати, характеризуючи поняття громадянства, на вже згадану вище сталість відповідного правового зв¢язку, який виникає між особою та державою. Така сталість існує в просторі та часі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі її виїзду за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов¢язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Однак, це не означає, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов¢язки особи реалізуються саме під час її перебування за межами держави, громадянином якої він є.
Сталість громадянства в часі виявляється в його безперервності, тобто – наявності з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча самий стан при цьому залишається незмінним. Разом з цим ця незмінність не означає нерозривності громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових обов¢язків, що виникають між державою та іноземцями, які тимчасово або постійно перебувають на її території.
Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно ґрунтується на фактичному зв¢язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність у особи фактичного зв¢язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку існують випадки, коли громадянин втрачає зв¢язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.
Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Основні принципи громадянства, як правило, встановлюють конституції держав; більш детальне регулювання здійснюється звичайними законами, що стосуються даної сфери. Проте, існують конституції, які не містять спеціальних норм про громадянство, наприклад, Конституція Італії (громадянство в цій країні регулюється Законом про громадянство від 1912 р. зі змінами та доповненнями, а також Положенням про громадянство від 1983 р.). Навпаки, конституція Куби (від 1976 р., нинішня редакція – 1992 р.) має цілу главу про громадянство, яка містить такі норми, які частіше можна зустріти в звичайних законах.
2. Способи набуття громадянства
Способи та порядок набуття громадянства визначають відповідні закони та деякі конституції. Існує декілька способів набуття громадянства, а саме: набуття по народженню, приймання, відновлення громадянства, вибір громадянства, іноді шляхом зміни сімейного стану (укладання або розривання шлюбу).
Основним і найбільш поширеним у світі способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов¢язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами – „права крові” та „права грунту”. В першому випадку дитина набуває громадянство батьків незалежно від місця народження, а в другому дитина становиться громадянином тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження: тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту досягнення повноліття і пов¢язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед, виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.
Історично першим був прийнятий принцип „права крові”, - він походить ще з римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв¢язку підданства. Звідси й виник принцип „права грунту”, який домінував у Європі до кінця XVIII ст. „Право крові” знов набуло значення після його закріплення у кодексі Наполеона - французькому Цивільному кодексі 1804 р.
Вибір або перевага того чи іншого з цих принципів головним чином зумовлене державної політикою в демографічній сфері. Якщо держава зацікавлена в швидкому рості свого населення, вона може ввести обидва правила в повній мірі; наприклад, це ілюструє частина А вже згаданої статті 30 Конституції Мексики, згідно якої „мексиканцями по народженню є: 1) діти, народжені на території Республіки, до який би національності (тобто - громадянства) ні належали їх батьки; 2) діти, народжені за кордоном від батьків-мексиканців, від батька-мексиканця або від матері-мексиканки; 3) діти, народжені на мексиканському військовому або торгівельному судні або літаку”. Найчастіше, однак, превалює один з принципів, а інший його доповнює. Наприклад, за Федеральним законом про австрійське громадянство 1965 р. діти, народжені у шлюбі, набувають громадянство Австрії, якщо хоча б один з батьків є австрійським громадянином, а позашлюбні діти – якщо таке громадянство має мати. Австрійськими громадянами, доки не доведено зворотне, вважаються діти, котрих було знайдено на території Республіки, у віці до шості місяців. Отже, в даному прикладі бачимо превалювання „права крові”, а „право грунту” доповнює його лише в одному конкретному випадку.
Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є „право крові”, що узгоджується з елементами „права грунту”. Так, за „правом грунту” визначається громадянство дітей, чиї батьки невідомі. „Право грунту” зберігає домінуюче або рівне з „правом крові” значення не тільки, як вже було зазначено, в латиноамериканських країнах, а й в країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.
Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства за народження призводить до явища подвійного громадянства, або біпатризму. Причинами виникнення такого явища можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко головну роль в цьому відіграють саме колізії між „правом крові” та „правом грунту”.
Наприклад, філіація в США, згідно з XIV поправкою до Конституції, відбувається за принципом „права грунту”, хоча цей принцип не поширюється на дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій іноземців. Проте, припускається, що громадянство можна отримати на основі „права крові”: американським громадянином є особа, народжена батьками-американцями за кордоном. Характерно, що в такому випадку філіація обмежена тільки одним поколінням громадян, народжених за кордоном. Це застереження зумовлене наміром запобігти практиці біпатризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за „правом крові”, народившись на території іншої держави, де діє „право грунту”, за звичайних умов буде вважатися і громадянином цієї держави. З іншого боку, особа, народжена на території США у громадян іноземної держави, де домінує „право крові”, також може стати біпатридом.
У законодавстві більшості країн не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбачаються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для запобігання випадкам біпатризму майже у всіх розвинених країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іноземцем автоматично не впливає на її громадянство.
Завантажити реферат