Отже можна зробити висновок, що психопраксичний аспект поведінки не може розроблятись сам по собі , безвідносно до психогносеологічного та психофізіологічного.
Психопраксична проблема у вітчизняній психології.
Розглянемо як розв’язувалась психопраксична проблема у працях вітчизняних психологів.
С.Л. Рубінштейн [5] говорив про діяльність як основний спосіб існування психічного. Аналізуючи проблему співвідношення свідомості та діяльності, він прийшов до висновку формування свідомості в діяльності і сформулював принцип єдності свідомості та діяльності. Виходячи з історичного підходу, він вважав, що історичний розвиток людської діяльності опосередкований історичним розвитком свідомості. Розроблюючи принцип детермінізму і пов’язану з ним проблему необхідності та свободи, у роботі “Людина та світ” Рубінштейн говорив про те, що взаємозв’язок людини та світу включає свідому регуляцію поведінки самою людиною. Це передбачає усвідомлення людиною світу та дій, що направлені на його зміну. Він наполягав на врахуванні багатоплановості психічного. Суб’єкт (як “Я”) – це суб’єкт свідомої, довільної діяльності. Ядро його становлять усвідомлені мотиви – мотиви свідомих дій. Але психічний зміст особистості також включає розмаїття неусвідомлених тенденцій – спонукань мимовільної діяльності. Розгляд психічних процесів повинен включати і особистісний, мотиваційний аспект відповідної діяльності.
Б.Г. Ананьєв [1], розглядаючи характеристики людини як суб’єкта діяльності, у якості вихідних виводив свідомість (як відображення об’єктивної дійсності) та діяльність (як перетворення дійсності). У фізичній діяльності людина характеризується не тільки індивідуальними властивостями, а й технічними засобами праці, що перетворюють, посилюють його функції. Як суб’єкт теоретичної діяльності людина характеризується знаннями та вміннями, з яких потім розвиваються здібності та талант. Ядро у структурі людини – структура особистості, якій перехрещуються, узагальнюються найважливіші властивості не тільки особистості, а й індивіда та суб’єкта діяльності.
Ломов Б.Ф. [4] розглядав проблеми категорії діяльності і виводив її як суспільно-історичну категорію. У зв’язку з цим пропонував вивчати цю категорію не з відносин “суб’єкт - об’єкт”, а з вивчення функцій цієї діяльності у системі суспільного життя. Також з його точки зору саме суспільна система визначає мотиви та цілі індивідуальної діяльності.
Індивідуальна діяльність – функція тих чи інших суспільних відносин: треба зрозуміти, які відносини і як реалізуються в даній діяльності. Звідси виходить, що і відносини “суб’єкт - об’єкт” є опосередкованими системою суспільних відносин.
Розглядаючи проблему терміна “діяльність”, Ломов говорить про неможливість розглядання перцептивних, мнемічних та інших психічних процесів як особливих видах діяльності (бо треба буде довести, що в них є мотив, мета і.т.п.). Отже тут пропонується розглядати ці процеси не як “діяльність”, а як “активність”.
Чітко сформульованою є психопраксична проблема. Автор говорив про завдання психології при вивченні діяльності: вивчення закономірностей формування та розвитку системи психічних відображень як “внутрішніх умов” (термін Рубінштейна), як однієї з найважливіших характеристик суб’єкта діяльності. З одного боку діяльність розглядається як детермінанта психічних процесів, станів, властивостей, з іншого – психічне як фактор діяльності. Отже тут проявляється зв’язок і з пізнанням, і з мотивацією, і з цілеутворенням. Адже мотив та ціль утворюють вектор діяльності. Мета діяльності – ідеальне уявлення (образ) майбутнього результату, що визначає характер та способи дії людини.
Також Б.Ф.Ломов розглядає дуже важливий аспект співвідношення діяльності та психіки і тут постає нова проблема: внутрішньої та зовнішньої діяльності. Вирішуючи це питання автор говорив про їх нерозривність. А роль психічних процесів у діяльності в тому і є, що оскільки вони є процесами відображення дійсності, вони забезпечують її регуляцію: адекватність предмету, умовам. Тобто основними функціями психіки в діяльності є когнітивна та регулятивна. На такі зв’язки також звертав увагу і О.М.Леонтьєв [3], говорячи, що саме діяльність здійснює зв’язки суб’єкта з предметним світом, що відображається у ньому. З свого боку, це психічне відображення є необхідним моментом (регулюючим, направляючим) самої діяльності. В діяльності і відбувається перехід об’єкта в суб’єктивну форму, в образ; разом з цим в діяльності здійснюється перехід діяльності в її об’єктивний результат у вигляді продукту. Отже саме тут і відбувається взаємоперехід полюсів “суб’єкт – об’єкт”.
Вивчаючи діяльність, психологія повинна розкривати форми, рівні та динаміку суб’єктивного відображення дійсності та механізми психічної регуляції діяльності. Також вивчати вплив діяльності на розвиток психічних процесів, станів та властивостей людини.
Психопраксична проблема у науковому пізнанні.
З одного боку, тільки завдяки інтелектуально-мотиваційній енергії людини виявляється досі невідома інформація. З іншого – творча наукова діяльність можлива тільки у певній соціальній атмосфері та під дією об’єктивної динаміки ідей, що не залежить від індивідуальної волі та здібностей особистості. Тому теоретико-психологічний аналіз науки як діяльності має справу з інтеграцією 3-х змінних: соціальною, когнітивною та особистісною.
Соціальна атмосфера у якій творить вчений має декілька шарів, вищий з яких - взаємозв’язок науки та суспільства у різня історичні епохи. Але і сама наука являє собою певну підсистему у соціокультурному розвитку людства. Одна з особливих норм наукової діяльності – продукувати знання, що було б новим по відношенню до попереднього знання про об’єкт. Це соціальне призначення. Суспільний інтерес сконцентрований на результаті, а не на процесі пошуку нового.
Однак при високій новизні результату інтерес викликає і особистість дослідника, особливості його наукової діяльності. Суттєво впливають на неї і особливості мотивів, що надають пошуку особливу енергію та зосередженість на проблемі. Відкриття нового переживається особистістю як цінність, що перекриває всі інші.
Предмет науки будується за допомогою спеціальних інтелектуальних дій та операцій. Вони, як і норми спілкування формуються в процесі дослідницької практики і подібно до інших соціальних норм задані об’єктивно; особистість засвоює їх, заглиблюючись в цю практику. Все розмаїття предметного змісту науки в процесі діяльності певним чином структурується відповідно до правил, що є інваріантними по відношенню до цього змісту. [2]
Отже необхідність розглядати наукову діяльність у трьох аспектах, вплив цієї діяльності на індивідуальні властивості дослідника, обумовленість її мотивами, індивідуальними особливостями когнітивної сфери, - і складає суть психопраксичного аспекту науки.
4. Психомотиваційна проблема.
Психомотиваційна проблема: формування направленості поведінки, розглядання мотиваційної сфери у єдності з категоріями образу, дії та відношення.
Завантажити реферат