На противагу ним віник новий напрямок – гештальтпсихології -, що розробляв проблему цілісності образу (образу як організованого цілого, властивості якого не можуть бути виведені з властивостей частин) та охоплював всі рівні когнітивної організації психіки (як сенсорний, так і інтелектуальний). У зв’язку з поняттям цілісності була розроблена гіпотеза інсайта як миттєвого зрозуміння. Вона була протиставлена концепції спроб та помилок, що була розроблена в рамках біхевіоризму. Інсайт – перехід до нової пізнавальної образної структури, і відповідна зміна пристосовницьких реакцій. Первинне – розуміння, вторинне – пристосування. Однак і гештальтизм, і біхевіоризм претендували на загальну теорію психічного життя в цілому; а реальні досягнення групувались навколо більш детального дослідження лише однієї з сторін психічного (в гештальтпсихології це образний аспект психічної діяльності). Образ у гештальтпсихології виступає у вигляді сутності особливого роду, що підкорюється власним законам (прегнантності, константності). А зв’язок образу з реальною, предметною дією не прослідковується [6].
Філософський контекст психогностичної проблеми стосується , по-перше, проблеми ідеалістичної та матеріалістичної орієнтації. Для першої – об’єкт існує не інакше, як в формах діяльності суб’єкта, що пізнає, для другої – незалежна від чуттєвого досвіду дійсність (природна чи соціальна) служить основою її відтворення (активного відображення). друга проблема стосується істинності пізнання, критеріїв істинності; проблеми співвідношення “віри”, раціонального знання. Звичайно, все це відобразилось і у психологічному знанні: виділення форм пізнання, переходів від одних до інших, вивчення ілюзій, джерел віри.
Багато теоретико-експериментальних напрямків збагачувало категорію образу. Але ця категорія не працює поза системи інших. За представленим свідомості предметним образом сховані предметна дія, мотив, що спонукає до неї, відношення суб’єкта до інших людей, а також особистісна значимість та переживання інформації, згорнутій у образі – чуттєвому та розумовому.
Суб’єктивне та об’єктивне.
Інший аспект психогнозиса: способи здобуття знань. А більш загально – внутрішній та зовнішній план прояву психіки. Внутрішній план невідділений від суб’єкта, він відкритий йому внаслідок здатності до самоспостереження, що далі привело до поняття рефлексії (що почалося з Плотіна та Августіна, які говорили про повернутість душі від зовнішніх об’єктів до самої себе, та було продовжено Декартом). Рефлексія виступила як один з різновидів гнозису, а надалі стала основою для методу інтроспекції у психологічному знанні. Проблема ж співвідношення суб’єктивного та об’єктивного чітко виділилась у процесі становлення психології. Перші теоретичні системи будувались на основі саме методу інтроспекції та претендували на істинність отриманого таким способом знання. Однак науково-психологічне знання збагачувалось за рахунок об’єктивного методу. Завдання наукового психогнозису стикнулись з необхідністю відкинути точку зору філософії позитивізму (згідно якій об’єктивне – це безпосередньо спостережене у вигляді “чуттєвих даних” без “домішку” теоретичних міркувань, адеж всі вони виходять з суб’єкта). Між тим розвиток наук показав, що істини, що відкривають людському розуму незалежну від нього (об’єктивну) природу речей, їх закономірності, добуваються не інакше, як роботою цього розуму. Починаючи з безпосередніх явищ він здатен проникнути у суттєві зв’язки саме непрямим, опосередкованим шляхом. А спеціальні наукові методи (спостереження, експеримент, тестування) дозволяють вивчити ці явища та вибудувати знання, що має ознаки науковості.[2]
Рефлексія про наукове знання.
Це третій аспект псизогнозиса: пізнання того процесу, в ході якого здобувається та використовується наукове знання про психіку (що неодмінно включає і когнітивний компонент). Тут ми також стикаємось з проблемою рефлексії, але тут це вже рефлексія “другого порядку”, об’єктом якої є не реконструкція психічного світу особистості у певних наукових уявленнях, а саме ці уявлення як один з продуктів інтелектуальної творчості вчених. Сюди ж входить і рефлексія щодо методів пізнання когнітивних процесів. Ігнорування специфіки пізнавального відношення до дійсності є у класичному біхевіоризмі, але є спроба вийти з цього у когнітивному біхевіоризмі Толмена. На наступний виток вивела психологічне знання потреба співвіднести вирішення психологічних задач з успіхами кібернетики та її інформаційним підходом (тут важливим стає поняття сигналу як носія інформації про явище чи подію). Вивчення перетворень інформації у розрахункових машинах у співставленні з пізнавальними феноменами у людини призвело до появи когнітивної психології.
За будь-яким дослідником є минуле його науки. Проводячи власні дослідження, він спирається на ті чи інші теоретичні положення і пояснює отримані результати, виходячи з певної системи категорій та пояснювальних принципів. Деякі школи у психології приділяли більшу увагу одним категоріям і заперечували чи не розробляли інші – це накладало відбиток на всі дослідження, що велись у рамках цих шкіл. Тут можна говорити про так звану категоріальну апперцепцію: категоріальний апарат науки керує думками людей об’єктивно: він грає роль апперцепції у їх психологічному сприйнятті проблем та перспектив розробки, впливаючи на динаміку теоретичних поглядів, на осмислення емпірично даного.[2]
Слід зазначити, що в цьому плані виявляються зв’язки психогностичної та психомотиваційної проблеми: дійсно, що оскільки весь зміст діяльності вченого є у конструюванні нового знання, увагу привертає пізнавальний аспект дослідницької діяльності; але неможливо ігнорувати його внутрішню мотивацію у науковій роботі.
Отже при розгляданні цього аспекту психогнозису у повному смислі слова відбувається обертання назад: тільки обертаючись на минуле наукове пізнання виявляє, на що воно здатне, у чому джерела попередніх успіхів та невдач. Основним механізмом самопізнання науки, рефлексії наукового знання постає принцип історизму.
3. Психопраксична проблема.
Психопраксична проблема формулюється як: формування психіки в процесі реальної діяльності та залежність цієї діяльності від її психічних регулятів: образів, мотивів, психічних властивостей.
Базисною категорією є категорія дії. Певне відображення психопраксична проблема знайшла у формулюванні принципу єдності та діяльності; при розгляданні поняття суб’єкту діяльності.
Категорія дії. Співвідношення “Дія - Діяльність”.
Діяльність представляє собою цілісне внутрішньо диференційоване (таке, що має колективно-розподільний характер) самоцінну дію – таку дію, джерело, мета, засіб та результат здійснення якої - в ній самій. Джерело діяльності – мотиви індивіда, мета – образ можливого, засоби – дії у напрямку проміжних цілей, результат – переживання відносин, що будуються з світом. [2].
Розглянемо, яким чином психопраксична проблема розв’язувалась у біхевіористичному напрямку. Відомою є схема класичного біхевіоризму “стимул - реакція”, що втілює погляди на поведінку як на обумовлений подразником поведінковий акт. Категорії образу, мотиву, дії потребували свого пояснення. Але замість них є “дискримінативний стимул”, підкріплення та стимул-реактивне відношення. Категорія образу відкрито відкидалась як невловима, містична. Поняття про поведінку трактувалось як виключаюче факти свідомості (Уотсоном); необіхевіоризм намагався залучити до системи поведінських понять і образи (Толмен), і нервові процеси периферичного рівня (Халл). На зміну їм прийшли спроби Скіннера, що дотримувався “радикальної” орієнтації.
Завантажити реферат