Унаслідок своїх розбіжностей і особистісних особливостей батьки також не можуть вчасно й узгоджено адаптуватися до дитини, що вимагає індивідуального, емоційно щадного, терплячого довірчого відношення. У результаті в дитини виникають емоційні порушення, що створюють певні перешкоди для наступної адаптації у відносинах з батьками, що реагують на це афективним і суперечливим образом, ще більш не погоджуючись у думці один з одним. Так виникає патологічне коло порушених сімейних відносин.
Іншою немаловажною обставиною появи афективного відгуку дітей на характерологічно і невротично спровоковані вимоги є їхня невідповідність фактичному поводженню батьків. Це ілюструється прикладами, коли афективно-хитливі та егоцентричні батьки самі влаштовують істерики при незадоволенні дитиною їхніх капризів і у той же час жадають від неї слухняності і помірності в бажаннях; коли вони лякають дітей усілякими наслідками невиконання їхніх вимог і в той же час очікують від них впевненості в собі; коли батьки постійно спізнюються на прийом, але жадають від дитини педантичного дотримання режиму дня; коли мати скаржиться на нестриманість сина і постійно перебиває лікаря; коли батьки глухі до прохань дітей, але нетерпимі до їхньої упертості і т.д. У всіх цих випадках батьки «не помічають» у себе тих особливостей характеру і поводження, на появу яких у дитини реагують болісно. Більш того, вони проектують на дітей свої проблеми і переживають їх згодом разом з ними. Деяких батьків, особливо матерів, лякає в дитині не стільки відмінність від інших дітей, скільки те, що він відтворює їхні власні проблеми дитинства, з якими вони самі не справилися у свій час. Усвідомлення подібного взаємозв'язку і поява почуття провини є не тільки мотивом звертання за допомогою до лікаря, але і причиною переходу батьків в іншу крайність, коли вони йдуть в усьому назустріч дитині. Остання при цьому своїм афектом страху тримає батьків у якості своєрідних «заручників», компенсуючи багато з крайностей їх попереднього підходу. Подібна нестійкість та непослідовність батьків типові для досліджуваних родин дітей з неврозами.
Довгостроково існуючі і нерозв'язні проблеми взаємин батьків і дітей приведуть до емоційного стомлення і наростаючого почуття занепокоєння по обидва боки, підвищенню рівня збудливості при спілкуванні, коли «разом тісно, нарізно нудно». Це звичайно ті ситуації, при яких дитина і дорослий член родини відносно спокійні наодинці, але швидко збуджуються разом, особливо при включенні третього обличчя. Тоді вся група стає некерованою, а відповідальність за це зрештою несе одна дитина. Звичайно батьки в таких випадках скаржаться на підвищену збудливість дітей, але з'ясовується, що вона виявляється тільки вдома й відсутня у дитячих установах. Подібний дисонанс говорить про проблеми сімейних відносин і емоційний дискомфорт дитини в родині, що підлягає не глушінню за допомогою транквілізуючих засобів, а уважному розгляду і психотерапевтичному впливу на родину в цілому.
Розглянуті особливості відносин у родинах дітей з неврозами можуть бути згруповані в такий спосіб:
1) побудова відносин у шлюбі по типу невротично мотивованого взаємодоповнення при реальному контрасті рис характеру батьків;
2) особистісні зміни в батьків, а також невроз в одного з них, що передує виникненню неврозу в дитини;
3) інверсія подружніх і батьківських ролей;
4) утворення емоційно відособлених діад і блокування одного з членів родини;
5) тревожно-депримірованна емоційна атмосфера в родині;
6) підвищена емоційна збудливість і непродуктивні напруження в процесі спілкування в родині;
7) використання одного з членів родини в ролі «козла відпущення».
Якщо небажаність дитини частіше зустрічається в молодих батьків із ще не сформованим почуттям материнства і батьківства, то неприйняття індивідуальності дитини властиве більш «літнім» батькам, що мають домінантні, тривожно-недовірливі і гіперсоціалізовані риси характеру. Якщо молоді батьки прагнуть якомога раніше віддати дитину в ясла чи передоручити його своїм батькам, то «літні» батьки, навпаки, прагнуть ізолювати його від будь-яких позасімейних контактів, у тому числі від шкідливого, з їхнього погляду, впливу однолітків і нерідко користаються будь-як приводом, щоб не водити дитину тривалий час у дитячий сад чи школу.
Настановне відношення батьків у виді неприйняття і їх характерологічні особливості несприятливо відбиваються на любові до дитини. У більшості випадків вона носить принциповий характер, який виражається не зовні. Одна мати помітила: «Пестити не можна ні в якому разі, вони розбовтуються остаточно». Любов умовна, тобто дитина визнана і любима тільки тоді, коли вона виправдує підвищені очікування і вимоги батьків. До того ж вона має «власницький» характер. Батьки люблять не стільки саму дитину, скільки її відповідність своєму нав'язаному образу «я». Любов кон'юнктурна, оскільки на неї спроектовані відносини батьків у виді взаємних ревнощів і невдоволення один одним. Нерідко в ній також загострено (реактивно) зосереджується невикористаний потенціал любові батьків, їхня незадоволеність відносинами в шлюбі.
Тенденція до надмірно строгого, обмежуючого контролю виявляється в обох батьків, але більш виражена в матерів. Частіше обмежуються хлопчики, активність і рухливість яких, особливо в перші роки життя, дратують батьків. Подібний контроль, як і гіперопіка, може бути обумовлений невротичним станом батьків, але на відміну від гіперопіки він більш характерологічно мотивований, насамперед домінантністю (владністю) і негнучкістю мислення. Надмірний контроль виражається в прагненні батьків попереджати активність дитини, наказувати їй образ дій, обмежувати її самостійність, забороняти, часто карати, стежити за спробами дитини робити по-своєму, без міри квапити і підганяти її.
Варто помітити, що вимоги батьків можуть бути правильними у своїй основі, але неадекватними по манері вираження, чому в чималому ступені сприяє їхній невротичний стан. Болісно завищений обсяг вимог батьків і афективний спосіб пред'явлення змушують говорити про їх реактивний характер і розглядати як засіб неусвідомленої компенсації почуття незадоволеності собою і низьким рівнем самоприйняття. Таким чином, надлишкові і роздратовані-нетерплячі вимоги батьків виступають як мимовільний ритуал захисту «я» від власних проблем самоконтролю. Неможливість критичного визнання цих проблем і їхнього конструктивного подолання породжує почуття внутрішньої незадоволеності і занепокоєння, невдоволення собою, підвищення внутрішнього напруження і компенсаторну афективно-агресивну розрядку у виді «потоку» вимог, погроз, рад і розпоряджень. У цьому значенні нерозмірний, афективно-підвищений рівень вимог батьків, як і нетерплячість і непослідовність у спілкуванні з дитиною, можна розцінити як прояв невротично мотивованого типу реагування. Крім того, багато з крайностей ставлення матері, особливо вимоги педантичного дотримання режиму дня, є резидуальними проявами авторитаризму її матері, бабусі дитини. Усе це пояснює ефект «заданості» у вихованні, коли батьки чинять підкреслено «правильно», надто принципово. Якоюсь мірою вони розуміють неприродність свого відношення, але не здатні його перебудувати, як і запровадити свої принципи в життя.
Завантажити реферат