Бідність

Демографічна проблема

Через низькі доходи населення страждає в першу чергу головний соціальний осередоксуспільства – родина. Важка соціально-економічна петля лягла на її шию. Якщо в 1980 році на харчування витрачалося 20% грошових доходів середньостатистичної родини, а інше йшло на придбання речей тривалого користування, на навчання, відпочинок і т.д., то після 1991 року - уже понад 80% доходів родини, де всі дорослі працюють і одержують зарплату, а старі – пенсію, витрачається на їжу. А в родині “бюджетника” зараз практично всі 100% доходів ідуть на харчування.

Це перерозподіл видаткової частини сімейного бюджету не могло не позначитися і на народжуваності. Так, наприклад, у 2000 році дітей народилося в 2 рази менше, ніж у 1990 році. І це скорочення відбулося, незважаючи на істотне збільшення репродуктивних контингентів. Адже тільки в період 1994-1999 років чисельність осіб у віці 18-25 років збільшилася на 1,4 млн. чоловік. Крім того, у 2000 році в порівнянні з 1990 роком, загальний коефіцієнт брачності знизився майже на 35%. Молоді пари всі частіше відмовляються від офіційної реєстрації шлюбних відносин. У результаті, як факт, поширення дошлюбних співжиттів і не оформлених юридично шлюбів. Сьогодні кожна четверта дитина народжується поза шлюбом.

Фактично ми спостерігаємо руйнування того фундаменту, на якому будується будь-як держава – родини. Це дуже тривожні тенденції, і з ними необхідно боротися.

«Конкурентні» переваги

Як ні парадоксально, але в нашій країні ряд ведучих вітчизняних економістів виправдує політику низької заробітної плати серед найманих робітників. Вони затверджують, що, з одного боку, дешева робоча сила є свого роду конкурентною перевагою української промисловості. З іншого боку, на їхню думку, низький рівень оплати праці є одним з механізмів, що стримують інфляційні процеси в країні.

Що стосується інфляційних процесів, можливих через високу заробітну плату, те ця теза також не витримує критики. Держава в даний час проводить ряд реформ, що неможливі без високих доходів населення. І це, у першу чергу, відноситься до ЖЕК, пенсійному забезпеченню, утворенню й охороні здоров'я. Саме ці сфери стануть свого роду поглиначем грошових надлишків.

Крім того, якщо в населення в процесі реформ не буде вистачати грошей, то громадян очікує широкомасштабну бідність, злидарську старість, неосвіченість і погане здоров'я.

-

У результаті відбудеться ріст соціальної напруженості і сховане протистояння всім реформаторським діям держави. Усе це може привести до дуже сумних наслідків для нашої багатостраждальної України.

Проблема бідності: пошук рішення

В даний час у України використовується концепція абсолютної бідності, що припускає прожитковий мінімум як основний критерій оцінки рівня потреби. Існує кілька критеріїв для виміру рівня життя населення; прожитковий мінімум, що розраховується для всього населення, для працездатного населення (чоловіків і жінок), пенсіонерів і дітей двох віків; мінімальний споживчий бюджет і бюджет високого статку.

Виходячи з концепції абсолютної бідності, до числа бідних області можна віднести 32 % населення, що мають середньодушеві доходи нижче прожиткового мінімуму. У їхньому числі – працівники бюджетної сфери (медичні, соціальні працівники, працівники культури, освіти), багатодітні родини, самотні батьки, інваліди, пенсіонери, студенти. Використання прожиткового мінімуму як критерія оцінки бідності має на увазі, що витрати на освіту, медобслуговування, якісне житло є ознаками достатку. Використання як критерій оцінки рівня бідності мінімального споживчого бюджету, що має на увазі витрати не тільки на фізичне відтворення робочої сили, але і її розвиток, збільшує частку бідного населення як мінімум у два рази.

Бідність – це не тільки характеристика об'єктивних умов життя, але і суб'єктивний стан. Тому можна говорити про відносну бідність, що визначається істотним розшаруванням суспільства і суб'єктивних переживань, зв'язаними з цим розшаруванням. Співвідношення доходів найбільше і найменш забезпеченого населення в області складає 1:8,5. Значну роль у розшаруванні суспільства грає розрив, що збільшується, у рівнях оплати праці і ступінь приступності до неформальних джерел доходів. У різних галузях економіки областей рівень максимальної зарплати перевищує мінімальну в 6–8 разів, а серед працівників однієї спеціальності, зайнятих на різних підприємствах, – більш, ніж у 10 разів.

Бідність можна описати і через наявні відносні позбавлення: людина вважається бідною, якщо в неї не вистачає грошових ресурсів для повноцінного раціону харчування, оплати житла і послуг, для життєдіяльності в тій соціальній групі, до якої він себе відносить.

В умовах обмеженості бюджетних засобів виникає необхідність використання комбінованої оцінки бідності, що дозволяла б виключити з числа, що претендують на одержання соціальної допомоги і формально мають доходи нижче величини прожиткового мінімуму тих, хто одержує доходи від неформальної зайнятості, особистого підсобного господарства і не має значного числа позбавлень.

Для того, щоб визначити шляхи рішення проблеми бідності, необхідно ретельно вивчити причини цього соціального явища.

Якщо говорити про комплекс причин бідності, то їх можна зв'язати з робочими поняттями економічної, соціальної і психологічної бідності. Кожне з них має на увазі використання своїх способів рішення проблеми.

На мій погляд, бідність, у першу чергу, виникає з існуючих трудових відносин і нерівності в доступі до ринків праці.

Головними причинами бідності в нашій області, як і в Україниі в цілому, є неефективна зайнятість і низька ефективність керування економікою.

Про неефективну зайнятість говорить значна кількість працівників, що одержують заробітну плату нижче прожиткового мінімуму, велика частка працівників, зайнятих неповний робочий тиждень і знаходяться в адміністративних відпустках (6 % від загальної чисельності), що зростає число вакансій на підприємствах із заробітною платою менше величини прожиткового мінімуму (близько 2,5 тис.). Неефективна зайнятість у даний час відіграє двояку роль. З одного боку, вона вигідна державі, тому що дозволяє підтримувати досить високий рівень зайнятості і забезпечувати хоча б мінімальний рівень доходів для значної частини населення. У той же час така зайнятість стримує зростання виробництва і заробітної плати і при різкій зміні економічної ситуації грозить вилитися в структурне безробіття застійного характеру, масштаби якого можуть бути величезні.

Неефективна зайнятість веде до формування армії бідних людей, що по суті справи освоюють бідність як довгостроковий стан, тому що неефективна зайнятість веде до втрати кваліфікації, конкурентноздатності, зниженню самооцінки.

Проблема неефективної зайнятості особливо актуальна для невеликих міст і сільських населених пунктів з моноекономичною структурою, де альтернативи зайнятості обмежені.

Що можна й потрібно робити? В основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави з підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їхнього матеріального становища мають спиратися на забезпечення стійкого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.