Самосвідомість

Матеріалістичне розуміння самосвідомості ґрунтується на тому положенні, що в людському «я», узятому в його психологічному плані, «немає нічого, крім психічних подій і зв'язків, які вони мають між собою або з зовнішнім світом.

Однак здатність «я» у процесі самосвідомості відволікатися від усіх пережитих ним станів (від відчуттів до мислення), здатність розгляду суб'єктом усіх цих станів як об'єкт спостереження порушує питання про розрізнення плинних і стаціонарних, стійких сторін змісту свідомості. Це розрізнення являє собою явище внутрішнього досвіду. Поряд з постійно мінливим змістом свідомості, викликуваним змінами зовнішнього і внутрішнього світу, у свідомості є момент стійкий, відносно постійний, унаслідок якого людина усвідомлює, відрізняє себе як суб'єкта від мінливого об'єкта.

Проблема внутрішньої тотожності «я», єдності самосвідомості була предметом міркувань багатьох філософів, у тому числі Канта, що висунув вчення про трансцендентальну єдність апперцепції, тобто про єдність пізнавального досвіду.

Варто торкнутися і питання: що виникає раніше - предметна свідомість чи самосвідомість? Інакше, чи є самосвідомість передумовою і нижчою ступінню свідомості чи продуктом розвитої свідомості, її вищою формою. В другому, більш загальному формулюванні, воно (питання) становить відомий інтерес і для філософії. Самосвідомість - це процес, що проходить різні ступіні розвитку. Якщо взяти самосвідомість у її первинних, елементарних формах, то вона іде далеко в область органічної еволюції і передує людській свідомості, є однією з її передумов. Якщо ж розглядати самосвідомість у її найбільш розвитих формах як одну з ознак класу чи особистості і розуміти під ним розуміння класом чи особистістю своєї ролі в суспільному житті, покликання, сенсу життя й ін., то, звичайно, така самосвідомість будує вашу свідомість в загальному значенні цього слова, є формою суспільної свідомості.

Самосвідомість – динамічне утворення, що історично розвивається, що виступає на різних рівнях і в різних формах.

Першою її формою, яку іноді називають самопочуттям, є елементарне усвідомлення свого тіла і його вписаності у світ навколишніх речей і людей. Виявляється, що просте сприйняття предметів у якості існуючих поза даною людиною і незалежно від її свідомості вже припускає певні форми самовіднесеності, тобто деякий вид самосвідомості. Для того щоб побачити той або інший предмет як щось існуюче об'єктивно, у сам процес сприйняття повинен бути як би «вбудований» певний механізм, що враховує місце тіла людини серед інших тіл – як природних, так і соціальних – і зміни, що відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається в зовнішньому світі.

Наступний, більш високий рівень самосвідомості пов'язаний з усвідомленням себе у якості приналежного тому або іншому людському співтовариству, тій або іншій соціальній групі, спільноті.

Найвищий рівень розвитку цього процесу – виникнення свідомості «Я» як зовсім особливого утворення, схожого на «я» інших людей і разом з тим у чомусь унікального і неповторного, здатного робити вільні вчинки і нести за них відповідальність, що з необхідністю припускає можливість контролю над своїми діями і їх оцінкою. Тут необхідно відтінити такий аспект, як свідомість. Свідомість характеризується насамперед тим, якою мірою людина здатна усвідомлювати суспільні наслідки своєї діяльності. Чим більше місце в мотивах діяльності займає розуміння громадського обов'язку, тим вище рівень свідомості. Свідомою вважається людина, здатна правильно зрозуміти дійсність і, виходячи з цього, керувати своїми вчинками.

Свідомість - невід'ємне, властивість душевно здорової людської особистості. Можливість розуміння наслідків вчинків різко знижена і навіть відсутня цілком у дітей, а також у душевнохворих. Свідомість суть морально-психологічна характеристика дій особистості, що ґрунтується на свідомості й оцінці себе, своїх можливостей, намірів і цілей.

Однак самосвідомість – це не тільки різноманітні форми і рівні самопізнання. Це також завжди і самооцінка і самоконтроль. Самосвідомість припускає зіставлення себе з певною, прийнятою даною людиною ідеалом «я», винесення деякої самооцінки – як наслідок – виникнення почуття задоволення або ж незадоволення собою. «Дзеркало» у якому людина бачить самого себе і за допомогою якого вона починає ставитися до себе як до людини, тобто виробляє форми самосвідомості, - суспільство інших людей. Самосвідомість народжується не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості, а в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємин.

Самосвідомість існує не тільки в різних формах і на різних рівнях, але й у різному ступені виявлення і розгорнення. Коли людина сприймає якусь групу предметів, то з цим необхідно зв'язане усвідомлення «схеми тіла», місця, що займає його тіло в системі інших предметів і їхньої просторової і часової характеристик, усвідомлення відмінності свідомості цієї людини від сприйманих нею предметів і т.д. Однак усі ці факти свідомості знаходяться в даному випадку не в його «фокусі», а як би на його «периферії». Безпосередня свідомість людини націлена на зовнішні предмети. Тіло людини, її свідомість, її пізнавальний процес не входять безпосередньо в коло предметів її свідомого досвіду. Самосвідомість у цьому випадку виражається як би «неявним» образом.

Явні форми самосвідомості, коли ті або інші феномени свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта, звуться рефлексії. Рефлексія - міркування особистості про самого себе, коли вона вдивляється в таємні глибини, свого внутрішнього духовного життя. Не рефлектуючи, людина не може усвідомити того, що відбувається в її душі, у її внутрішньому духовному світі. Рівні рефлексії, можуть бути дуже різноманітними — від елементарної самосвідомості до глибоких роздумів над сенсом свого буття, його моральним змістом. Важливо відзначити, що рефлексія – це завжди не просто усвідомлення того, що є у людині, а завжди одночасно і переробка самої людини, спроба вийти за границі того рівня розвитку особистості, що був досягнутий. Сама рефлексія над станами свідомості, особливостями тієї або іншої особистості завжди виникає в контексті усвідомлюваної або неусвідомлюваної задачі перебудови системи свідомості й особистості. Коли людина усвідомить себе як «я» з такими особливостями, вона перетворює в стійкий предмет деякі до того плинні і як би «розпушені» моменти свого психічного життя. Людина рефлективно аналізує себе у світлі того або іншого ідеалу особистості, що виражає її тип відносин до інших людей. Коли людина аналізує себе, намагається дати звіт у своїх особливостях, міркує над своїм ставленням до життя, прагне заглянути в схованки власної свідомості, вона тим самим хоче як би «обґрунтувати» себе, краще укоренити систему власних життєвих орієнтирів і цінностей, від чогось у собі назавжди відмовитися, у чомусь ще більш зміцнитися. У процесі і результаті рефлексії відбувається зміна і розвиток індивідуальної свідомості.