Особливості перехідної економіки України

Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в еко­номіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і еконо­мічній) державна форма власності приховує в собі можливість по­яви під вивіскою загальнонародної власності елементів корпора­тивного та індивідуально-егоїстичного привласнення- Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здій­снюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержав-лення власності, Необхідність існування різноманітних форм гос­подарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності,

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усус­пільнення виробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в різних підприємствах, галузях, регіонах, в умо­вах праці, що дає підстави говорити про технологічну багатоуклад­ність сучасної економіки. Все це не може не зумовити різноманіт­ність форм господарської діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взає­мозв'язаними процесами концентрації та диференціації. Усуспіль­нення виробництва вітчизняні економісти пов'язували переважно з концентрацією виробництва, а отже, і з усуспільненням привлас­нення. Водночас вони не враховували, що науково-технічний про­грес посилює диференціацію, а також прискорює виникнення но­вих підприємств і виробництв, Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивіду­альної трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб'єктів, так і форми власності, Досвід розвинених країн підтвер­джує, що науково-технічний прогрес не лише не виключає різно­манітності форм господарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і гос­подарювання — властивість не лише сьогоднішнього, а й завтраш­нього дня.

Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні мають трансформуватись.

Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми визначаються в ході гострої політичної боротьби. Ре­зультативність останньої знаходить вираження в нормативно-за­конодавчих актах, на основі яких і розгортаються ці процеси.

Методологічна спрямованість трансформації відносин власно­сті визначається насамперед Основним Законом України — Кон­ституцією, прийняття якої в червні 1996р. стало результатом пев­ного громадянського компромісу різних політичних сил. У ній за­значено: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджа­тися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом,

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону".

В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід від монополії держави на привлас­нення засобів, результатів виробництва та управління ним до різ­номанітних форм власності. Цей перехід грунтується на самостій­ності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.

Роздержавлення власності означає перетворення державних під­приємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах влас­ності. Приватизація — це процес придбання громадянами у влас­ність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господар­ських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше гос­подарське товариство; викуп майна державного підприємства, зда­ного в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; ви­куп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юри­дичним особам і громадянам.

При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і привати­зації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмі­рах державної власності та державного регулювання, Загальна при­ватизація нині стала б таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою конкурентоспро­можністю підприємств, що належали державі.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та роз­ширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якіс­них змін у самій державній власності шляхом перетворення тру­дових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оп­тимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої еко­номічної політики.

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При пере­ході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвива­тися двома напрямами. Перший — це порівняно швидкий розви­ток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий — поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора еконо­міки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єк­тивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українсько­го підприємництва.

Закони України "про власність", "Про форми власності на зем­лю" та інші законодавчі акти дають такі визначення форм влас­ності.