Економічні погляди І.Я.Франка

Додаткову вартість розглядав Франко як надлишок праці, яку віддає робітник капіталістові понад ту кількість праці, яку ро­бітник одержує у вигляді зарплати. «Беручи до уваги,—гово­риться у «Програмі галицьких соціалістів», автором якої був і Франко,—що вартість створеного товару можна виразити якою то кількістю суспільної праці, яка в ньому міститься, тобто су­спільне необхідним робочим часом, витраченим на це виробництво, а робітник, як сказано, одержує лише стільки, скільки необхідно для його життя, то деяка частина цієї праці, вміщеної в створеному товарі, остається незаплаченою, становлячи ту додат­кову вартість, яка залишається в руках капіталіс­тів». Отже, додаткова вартість розглядалась тут як результат неоплаченої праці робітника.

Багато правильних думок висловив І. Франко відносно матеріального виробництва, вважаючи економічні відноси­ни справжнім мотором суспільного розвитку. Однак всупе­реч марксизму поряд із визнанням вирішальної ролі матеріальних, економічних умов у розвитку суспільства І. Франко великого значення надавав ролі ідей, освіти, культури.

Близькими до марксистських були погляди І. Франка на класову структуру суспільства. Він розглядав класи як історичну категорію і вважав приватну власність матері­альною основою поділу суспільства на класи. Класову бо­ротьбу в суспільстві він вважав рушійною силою його роз­витку. Тільки захист інтересів трудящих класів, підкреслю­вав Франко у праці «Робітники і трудівники», входить у «нашу програму», про них тільки говоримо і їм тільки пе­редусім бажаємо добра.

Проте І. Франко своєрідно розумів природу робітничого класу і селянства. Він підходив до класового поділу суспі­льства з точки зору виділення тих класів, що виробляють матеріальні блага, й тих, що лише їх споживають. Під тер­міном «робітник», «пролетар» він об'єднував і робітників, і ремісників, і дрібних підприємців, і селян. «Таким чином,— писав І. Франко,— декількаморговий селянин і дрібний ре­місничий майстер це також робітники, це — пролетаріат». До робітничого класу він відносив усіх тих, хто працював «в поті чола», включаючи демократично настроєну інтелі­генцію.

Аналізуючи питання про роль машин у розвитку капіталістичного суспільства, І. Франко виходив із того, що машини є могутнім знаряддям технічного прогресу, але для «робітників-пролетаріїв вони стали новим і страшенно по­тужним засобом притиску і визискування».

У процесі аналізу аграрних відносин Франко формулює суть диференціальної ренти І, диференціальної ренти II, а також абсолютної капіталістичної земельної ренти, хоча не розглядає земельну ренту як особливу форму додаткової вартості. Найбільше його цікавила проблема ліквідації приватної власності на землю. Він був глибоко перекона­ний у перевагах великого виробництва перед дрібним сіль­ським господарством. Але форма реалізації суспільної власності відрізнялася у нього від положень теорії Маркса. «Трудно детально передбачити,— писав І. Франко у 1880 р.,—в який спосіб відбудеться вивласнення всіх капі­талістів і перехід знарядь праці на загальну власність, але з того, що зараз бачимо, можна припустити, що воно відбу­деться без насильства». Розвиваючи ці думки в 90-ті роки XIX ст. та на початку XX ст., він у розумінні еволюції форм власності у сільському господарстві наближався до позиції західної соціал-демократії.

Подібно до своїх видатних попе­редників соціалістів-утопістів, Луйо Блана та Фердінанда Лассаля, почасти М. Чернишевського та революційних народ­ників саме у виробничому кооперуванні трудящих він бачить один з найдієвіших засобів на шляху "до матеріаль­ного добробуту всіх робітничих людей та усунення всякого визискування економічного". Тільки велике колектив­не землеробство, переконаний Франко, відкриває можли­вості перетворити занедбані селянські землі на родючі ма­сиви, небачено піднести сільськогосподарське виробниц­тво.

Оскільки на шляху реалізації цієї ідеї стоїть велика буржуазно-поміщицька приватна власність на землю та ін­ші засоби виробництва, вона неодмінно повинна бути замі­нена "спільною громадською власністю". Чи здійснить­ся це шляхом революційного зламу існуючих порядків, до чого закликав І. Франко переважно у 70-ті роки, чи еволюційним шляхом радикальних реформ, до чого він був більш прихильний, у пізніші роки. У кінцевому рахунку "в спра­вах суспільно-економічних, - наголошує цей полум'яний борець за інтереси трудового народу у програмі Русько-української радикальної партії Галичини, складеної ним ра­зом з С. Даниловичем, Є. Девітським, М. Павликом та Р. Яросевичем у 1890 р., - змагаємо до переміни способу продук­ції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хоче­мо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних".

І. Франко не сприйняв висновки марксизму про необ­хідність пролетарської революції та диктатури пролетаріа­ту. Його розуміння світлого майбутнього—соціалізму, ідей соціальної рівності, справедливості та гуманності скоріше відбивало світогляд принижених, задавлених, ідеал утопіс­тів, а не марксистського вчення, яке поєднувало справед­ливість із насильством у вигляді диктатури пролетаріату. Пропагуючи ідеї соціалізму, І. Франко головний акцент робив на громаду як основну господарську одиницю, запе­речуючи при цьому роль централізованого керівництва.

Форми реалізації суспільної власності у Франка відрізняються від передбачених науковим соціалізмом, тобто Марксовою теорією. Франко не сприймає кінцевих висновків марксизму щодо необхідності диктатури проле­таріату та вирішення долі селянського господарства з по­зиції цієї диктатури. Майбутній лад для нього повинен по­єднувати засади централізму з засадами федерації, основа­ній "на повній самоуправі та вольності його поєдинчих чле­нів: племен, народів, громад". Земля, а також всі угід­дя, націоналізовані шляхом викупу чи конфіскації залеж но від конкретних умов, повинні належати "до тих громад, котрі на них працюють, а так само щоб усі фабрики та заво­ди належали б до тих робітників, що в них роблять ." При цьому, якщо спочатку Франко передбачає обов'язко­ву неподільність землі та інших засобів виробництва у гро­мадах, колективну працю й розподіл за її кількістю та які-стю, то пізніше він допускає різні типи господарства -" чи то індивідуальне, чи родинне, чи колективне" громад­ське", а також розподіл, при якому "щорічні зиски роз-ділювались би між членів спілки по мірі того як хто приступив до неї, з більшим чи меншим вкладом".

З часом все більшу увагу І. Франко приділяє й іншим формам кооперативних об'єднань - "спілок господарських, промислових і торговельних", які разом з виборюванням державної допомоги в галузі страхування, нормування пра­ці та заробітної плати тощо для промислових й рільничих робітників, а також інших заходів легальної боротьби в ме­жах існуючої конституції повинні були служити поліпшен­ню умов народного розвитку. Саме на шляхах радикаль­них реформ бачить у кінці XIX - на початку XX ст. І. Фран­ко перспективу вирішення соціального та на його основі й національного питань тощо, відбиваючи у своїх поглядах певною мірою й зміну курсу більшості європейської та зо­крема австрійської соціал-демократії щодо шляхів і мето­дів досягнення соціалістичної перспективи в цілому та у розвитку сільськогосподарського виробництва зокрема.