Отже, акціонерна власність має наступні основні особливості. По-перше, по складу учасників (власників) вона є змішаною і комбінований одночасно. Її учасниками можуть бути самі різні юридичні особи (включаючи державу й іноземних учасників). По-друге, акціонерні товариства створюють ефект мультиплікативного розпорядження чужим майном і чужими активами, причому на добровільній основі. Власники контрольного пакета акцій розпоряджаються реальним майном учасників товариства, що не володіють контрольним пакетом. По-третє, акціонерна власність породжує ознаки перехідної форми. По своєму змісту вона сполучає риси приватної і суспільної власності.
8. Змішані форми. Сучасна економіка характеризується динамізмом, різноманіттям змін економічних відносин, форм і інститутів. Стосовно до власності відбувається дифузія різних форм і відносин власності, у результаті чого ускладнюється внутрішній зміст окремих форм. Усередині окремих форм з'єднуються риси різних форм власності. Наприклад, усередині державних підприємств можуть утворитися структури приватнопідприємницького і кооперативного характеру, і в рамках державних підприємств утворяться риси різних форм власності. У перехідній економіці України цей процес торкнувся всіх сфер. Наприклад, різні медичні центри в державних медичних установах функціонують на приватних чи кооперативних початках. Аналогічні структури маються й у державних вищих навчальних закладах. Чи, наприклад, колгоспи і радгоспи перетворені в акціонерні товариства, але продовжують функціонувати на кооперативних початках, знову об'єднавши виділені працівникам паї.
Особливим напрямком утворення змішаних форм власності є соціалізація окремих форм: участь працівників у управлінні виробництвом і розподілом доходу; участь державних і приватних підприємств у забезпеченні працівників житлом, медичним обслуговуванням змінює соціальну сферу різних форм власності.
Не слід ототожнювати змішані форми власності зі змішаною економікою. Форма власності — це характеристика складної внутрішньої структури окремої форми власності. Тут у рамках окремої форми сполучаються різні типи головних правомочностей по праці, управлінню, доходу.
3.2. Економічна теорія прав власності.
У сучасній економічній теорії одержав розвиток цілий напрямок економічного аналізу, іменований неоінституціоналізмом Одною з найбільш відомих теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності.
У витоків теорії прав власності стояли два відомих американських економісти – Р. Коуз, лауреат нобелівської премії 1991 р., почесний професор Чикагського університету, і А. Алчіан, професор Лос-анжелеського університету. Надалі в розробці і використанні цієї теорії брали активну участь Й. Барцель, Г. Демєєц, Д. Норт, Р. Понзер і ін.
Своєрідність підходу автора цієї, за їхніми словами, «універсальної мета-теорії» до трактування власності і її використанню в якості методологічної і загальнотеоретичної основи економічного аналізу полягає в наступному.
По-перше, у своїх дослідженнях вони оперують не звичним для нас поняттям «власності», а використовують термін «право власності». Не ресурс сам по собі є власністю, а «пучок чи частка прав по використанню ресурсу – от що складає власність»[4].
Повний «пучок прав» складається в наступних одинадцятьох елементах, що вже згадувалися в попередніх пунктах:
Ø право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;
Ø право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;
Ø право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;
Ø право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;
Ø паро суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;
Ø право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди збоку зовнішнього середовища;
Ø право на передачу благ у спадок;
Ø право на безстроковість володіння благом;
Ø заборона на використання способу, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;
Ø право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на сплату боргу;
Ø право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.
Результативність власності залежить від реалізації прав власності.
Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси.
Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективного забезпечення є фундаментом економічної політики держави. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських суб’єктів з приводу привласнення об’єктів власності.
Права власності розуміють як санкціоновані суспільством (законами держави, адміністративними розпорядженнями, традиціями, звичаями і т.д.) поведінкові відносини між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їхнього використання. Ці відносини представляють норми поводження з приводу благ, яких будь-яка особа повинна дотримуватися у своїх взаємодіях з іншими людьми чи платити витрати через їхнє недотримання. Інакше кажучи, права власності є не що інше, як визначені «правила гри», прийняті в суспільстві. «Права власності – це права контролювати використання визначених ресурсів і розподіляти виникаючі при цьому витрати і вигоди. Саме права власності – чи те, що на думку людей, є відповідними правилами гри, – визначають, яким саме чином у суспільстві здійснюються процеси пропозиції та попиту»[5]
Друга відмінна риса теорії прав власності полягає в тому, що феномен власності виводиться в ній із проблеми відносної рідкості, чи обмеженості ресурсів: «без якої-небудь передумови рідкостей безглуздо говорити про власність»[6].
Правда, такий підхід не є відкриттям вище названих авторів; уперше він був обґрунтований ще в 1871 р. австрійським економістом К. Менгером у книзі «Підстави політичної економії». Власність, писав К. Менгер, своєю кінцевою підставою має існування благ, кількість яких менше в порівнянні з потребами в них. Тому інститут власності є єдино можливим інститутом розв’язання проблем «нерозмірності між потребою і доступним розпорядженням кількістю благ»[7].
Така невідповідність веде до того, що центральним моментом відносин власності стає їхній характер. Відносини власності – це система виключень з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Відсутність виключень з доступу до ресурсів (тобто вільний доступ до них) означає, що вони – нічиї, що вони не належать нікому чи, що те ж саме – усім. Такі ресурси не складають об'єкта власності. З приводу їхнього використання між людьми не виникають економічні, ринкові відносини.
З погляду авторів теорії прав власності, виключити інших з вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них.[8]
Зміст і ціль специфікації полягає в тому, щоб створити умови для придбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний витягти з них більшу користь.
Завантажити реферат