ІІ Універсал — в пошуках компромісу. Вороже ставлення російської демократії до І Універсалу не спинило Центральну Раду, вона подовжувала свій тиск. 15 червня на засіданні Центральної Ради було оголошено про створення Генерального секретаріату. М. С. Грушевський прокоментував це так: “У такій спосіб Центральна Рада «оголосила шах» уряду, поставила його «щільно під загрозою конфлікту»”.Дії Центральної Ради резонували з настроями мас, вона виявилась на вістрі могутнього національного руху. І тому, хотіли чи не хотіли представники російської демократії це визнати, але Центральна Рада дійсно посіла місце політичного лідеру в Україні. 19 червня на сумісній пароплавній прогулянці по Дніпру лідерів Центральної Ради і виконкому Ради об’єднаних громадських організацій українська сторона запропонувала перетворити Центральну Раду з національного органу в територіальний. Ця пропозиція була підтримана. Напевно, кожна із сторін при цьому мала свій розрахунок, але все ж, ключ до розв’язання конфлікту було знайдено. Оновлена Центральна Рада , до складу якої увішли представники національних меншин, вже 30 червня, за згодою із Генеральним секретаріатом, затвердила ІІ Універсал. Також була затверджена Декларація уряду — паралельний документ, що призначався Тимчасовому уряду. В петрограді, однак, розцінили декларацію зовсім по-іншому. Так, наприкінці багаточасових дебатів, князь Вол. Львов підбив підсумки такими словами: “<…> ультиматум Временному правительству сегодня поставлен.<…>Мы не можем ему покориться и должны решать этот вопрос по собственной совести и рассуждению.” В такий важкий момент за прийняття декларації проголосувала більшість кабінету міністрів, проте О. Шингарьов, В. Степанов, О. Мануйлов та Д. Шаховський подали у відставку. Про позитивне рішення стало відомо 3 липня, цим же числом офіційно датовано ІІ Універсал. З його тексту бачимо, по-перше, досягнення компромісу з Тимчасовим урядом , “розповідь” про який міститься в 2-х перших абзацах Універсалу. По-друге, сповіщається про поповнення Центральної Ради представниками національних меншин. Дуже цікаве означення, крім того, надане функціям Генерального секретаріату: “В цьому органі будуть об’єднані всі права і засоби, щоб він, як представник демократії всієї України і, разом з тим, як найвищий правовий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та впорядкування життя в згоді з усією революційною Росією”. Тут, з одного боку, Генеральний секретаріат розглядається як найвищий крайовий орган управління, що об’єднує “всі права і засоби” , а з іншого, навіть не окреслені його головні функції і показаний лише один напрям діяльності — “<…> впорядкування життя в згоді з усією революційною Росією”. Усе це свідчить про квапливість, з якою був написаний цей документ. Крім того, ІІ Універсал оговорював ще дві проблеми — українізацію армії і негативне ставлення до революційних методів захвату влади (останній пункт, явно абсурдний, був дописаний під тиском виконкому Ради об’єднаних громадських організацій). Підсумовуючи усе це, можна зробити такий висновок: бажана влада опинилась в руках Центральної Ради, але за неї довелося платити переходом в союзники уряду, засудженням революційних методів боротьби, а головне — “розбавленням” складу Центральної Ради за рахунок представників інших націй.
Як засвідчує історичний досвід, відсутність національної єдності серед українців, внутрішні суперечки й розбрат вирішальною мірою спричинили невдачу створеної Центральною Радою державності. Адже саме ними вміло скористалися зовнішні сили (радянська Росія, пізніше — Німеччина), щоб покінчити з нею. Берестейська угода з її рішенням про ввід військ недавніх ворогів до України ще більш підірвало авторитет населення до Центральної Ради і започаткувало руйнуючу експансію ворожих держав. Можна вважати, що компроміс з урядом надав владі Генерального секретаріату ознаки легітимності, але став причиною поступового занепаду публічної влади. Легітимність же в період революційних подій не має виключного значення. До того ж, компроміс, викликавши урядову кризу в Петрограді, незабаром втратив свою форму.
Розділ ІІІ.
Аналіз Конституції Центральної Ради України
Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет. 29 квітня 1918р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція УНР — Основний закон держави, її опрацювала спеціальна Конституційна комісія на чолі з професором М. С. Грушевським, що вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусім найближчих сусідів України, яких об’єднували спільні або подібні з нею історичні, економічні, політичні умови розвитку.
Конституція мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР". Вона складалася з восьми розділів і 85 статей: І розділ —Загальні постанови; ІІ розділ — Права громадян УНР; ІІІ розділ — Органи влади УНР; IV розділ — Всенародні збори УНР; V розділ — Про Раду Народних Міністрів УНР; VI розділ — Суд УНР; VII розділ — Національні союзи; VIII розділ — Про тимчасове припинення громадянських свобод.
У розділі "Загальні постанови" підкреслювалося, що УНР — держава "суверенна, самостійна і ні від кого не залежна", а носієм державного суверенітету є весь український народ, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст. 3)
Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України — єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Усенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. "Не порушуючи єдиної своєї власті,— підкреслюється у ст. 5,— УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування". Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право на "впорядкування своїх культурних прав у національних союзах”.
Відразу за першим загальним розділом ішов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення й гарантування прав та свобод громадянам.
Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину прав громадянства міг тільки суд республіки.
Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. "Ніякої різниці у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, — писалося у ст. 11 Конституції, — УНР не знає".
У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканність особи, житла, таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тільки правомочними органами у випадках, передбачених законом.
Завантажити реферат