Хронічна неспецифічна інфекція

Навколо осередка інфекції розвива­ються тромбофлебіт та лімфангіт. У кістках (якщо у них є осередки інфек­ції) — явища некрозу кісток з утворен­ням секвестрів у добре сформованій кап­сулі та з остеосклерозом навколо, а у кістках біля осередків інфекції в м'яких тканинах — остеопороз.

Для діагностики хронічної неспеци­фічної хірургічної інфекції застосовують ті самі методи, що й для діагностики гострої. Особливого значення набуває з'ясування причин, які сприяють хро­нічному перебігу інфекції.

Найважливішими серед діагностич­них засобів хронічної інфекції є загаль-ноклінічне обстеження хворого, мікро­біологічні, біохімічні, рентгенологіч­не та ультразвукове дослідження.

Лікування хворих на хронічну гнійну інфекцію теж повинно бути комплекс­ним і поєднувати в собі місцеві заходи із загальними. Як місцеві, так і за­гальні чинники, що підтримують хро­нічний перебіг інфекції, повинні бути усуненими.

Хірургічне втручання є переважною формою лікування хронічної інфекції. Терміни його виконання, характер та обсяг залежать від загального стану хво­рого, особливостей локалізації осеред­ку інфекції та виду її, а також від наслідків консервативної терапії. Воно включає розтин гнійного чи гнильно­

го осередку з вирізуванням змертвілих тканин, видаленням сторонніх тіл. Іноді навіть доводиться видаляти частину чи увесь орган (сегмент, частку чи всю ле­геню). Обов'язково треба ізолювати осе­редок шфекції від надходження в нього патогенної мікрофлори з кишки чи іншого порожнистого органа.

При поверхневих осередках інфекції повинна бути проведена ревізія їх: чи достатньою мірою вони розкриті, чи ефективне дренування, чи повністю очищені від гнійних затьоків, некро­тичних тканин, секвестрів та сторонніх тіл. Обов'язковими є дослідження мікрофлори осередку та визначення чут­ливості її до антисептиків і антибіотиків.

При внутршшіх осередках шфекціїї проводять динамічне дослідження ста­ну цих органів з метою виявлення ло­калізації їх та встановлення їх характеру (чи є у них гній, секвестри, чи не зв'я­зані з сусідніми структурами). Осеред­ки ці повинні бути дреновані або по­вністю видалені хірургічним шляхом.

Повністю видалити гнійні поверх­неві осередки (обмежені гнояки)' мож­ливо не завжди, бо не у всіх випадках добре розвинута їх оболонка. Частіїие ж ці гнояки розкриваються і дренують­ся. Гнояки, що містяться в органах, видаляють шляхом їх резекції чи разом із ураженим органом, якщо це фізіо­логічне можливо (наприклад, видален­ня хронічного абсцесу легень щляхом лобектомії, абсцесу селезінки — шля­хом спленектомії, карбункулу нирки — шляхом нефректомії). Поверхневі осе­редки хронічної інфекції, які не можуть самостійно закритися через великий дефект шкіри, повинні бути якомога швидше закриті пластичним шляхом після очищення їх поверхні. Цьому по­винно передувати усунення чи значне зменшення розладів обміну: анемії, гіпопротеінемії, дегідратації, порушень вуглеводного обміну тощо.

Для лікування хворих з інфекцією треба застосовувати активні щодо ії збудників антисептики (для місцевого лікування), а у багатьох випадках — і антибіотики. Перед призначенням ан­тибіотиків (антисептиків) обов'язково треба визначити вид мікроорганізмів — збудників інфекції — та їх чутливість до антибіотиків. Поряд із антисептиками (аплікація їх на гнійну рану, промиван­ня порожнин, ванночки тощо) для місцевого лікування хронічної гнійної інфекції застосовують протеолітичні ферменти, сорбенти, вологі та мазеві на гідрофільній основі пов'язки, опро­мінення ультрафіолетовими та лазерни­ми променями, лікування в аеротера-певтичних камерах та установках тощо. При хронічному сепсисі використо­

вують УФО крові, переливання натив-ної крові та еритроцитної маси. Засто­совують також інгібітори простаглан­динів та антигістамінні препарати, гемо- та лімфосорбцію тощо.

Для загальної терапії (окрім часто застосовуваної системної антимікробної терапії) хворим на хронічну інфекцію призначають інфузію детоксикуючих речовин (реополіглюкін), білкових та вуглеводних препаратів, рідше — жи­рових емульсій і імуностимуляторів та імунокоректорів.