З приводу заснування НТШ цікаві спостереження зробив М. Возняк. Він звернув увагу на опублікований у 1928 р. в Києві в «Листуванні І. Франка і М. Драгоманова» лист І. Франка від 8 червня 1891 р., де йдеться про те, що в тому разі, коли НТШ видасть 2–3 томи записок, цісар визнає за ним статус Академії наук та надасть субсидію в розмірі 30 тис. ґульденів. Цю звістку привіз у Наддніпрянщину В. Антонович, який на початку 1891 р. побував у Галичині та Відні/45/. Очевидно, що наддніпрянці захопилися цією ідеєю: українська Академія наук в Австро-Угорщині мала б, без сумніву, резонанс у світі набагато більший, ніж кафедра української історії. Тим більше, що у випадку створення останньої термін «український» можна було б обійти, у випадку ж національної Академії наук без нього обійтися було неможливо – без такої назви її існування втрачало всяку рацію. Крім того, видання НТШ своїх записок свідчило б про інтелектуальну спроможність української мови, в чому сумнівався австрійський міністр освіти бар. П. Ґавч та чимало високопоставлених австрійських чиновників.
Скориставшись із сприятливої атмосфери польсько-української угоди, галицько-українські політики забезпечили НТШ сталі фінансові дотації з боку австрійського уряду, а згодом і від Галицької автономії. Саме ця фінансова підтримка дала йому можливість в недалекому майбутньому розвинути поважну видавничу діяльність та здобути престиж у наукових колах Європи. У 1906 р. вчені НТШ продукували в середньому одну статтю в тиждень, протягом 1892–1913 рр. товариство видало 798 найменувань друкованої продукції (!). «На рівні національних аспірацій і за відсутності будь-яких переваг, що їх надає політична самостійність, цю інституцію треба розглядати не тільки як наукову лабораторію, а й як престижну національну репрезентацію, – вважає Степан Горак. – Чимало її членів провадили політичну діяльність, а одночасна їхня участь в економічних і культурних інституціях вносила плутанину, таким чином, їх вважали національними лідерами»46. «Завдяки йому (НТШ. – І. Ч.) – пише М. Грушевський, – в передреволюційнім смерку, саме перед революцією 1905 р. українське питання, постулат національних прав українського народу узброївся таким аргументом, як наявність української науки. Коли поява Шевченка . сама собою рішила проблему української літератури, Товариство його імені не дискусією, а фактом доказало теорему повноти української культури»/47/. « .НТШ свого другого періоду (1894–1914. – І. Ч.), який можна окреслити епохою бурхливого росту наукової творчості, положило тривкі підвалини під творення свідомої української нації. Я не маю сумніву, – твердить Омелян Пріцак, – що без вкладу НТШ ніколи ми не здобулися б на визвольні змагання»/48/.
Михайло Драгоманов
Своїм впливом на український національний рух М. Драгоманов може зрівнятися лише з Т. Шевченком, М. Костомаровим, В. Антоновичем і М. Грушевським. Проте особа ця надзвичайно суперечлива. За життя він мав феноменальну популярність: його поважали навіть опоненти з числа діячів київської «Старої Громади» (з якими він остаточно розійшовся у 1887 р.), польські політики і російські революціонери. Проте після смерті ставлення до його особи набуває більшої критичності і навіть його послідовник І. Франко вже в 1900 р. гостро розкритикував погляди свого вчителя/49/. Негативні оцінки творчості М. Драгоманова переважають після невдачі українських визвольних змагань 1917–1921 рр. Розпочинаючи з 50-х років, позитивне трактування його особи знову починає домінувати, причому навіть радянські історики (Р. Іванова) роблять свій внесок у цей процес (наголошуючи на важливості пропаганди ним соціалістичних ідей і на негативному ставленні М. Драгоманова до націоналізму)/50/. Переломним у ставленні до нього виявився 1991 р., коли в Києві відбулася гучна конференція на його честь, а в періодичних виданнях з’явилася ціла злива публікацій про нього. Внаслідок цього трактування творчої спадщини М. Драгоманова набуло виключно позитивного забарвлення.
М. Драгоманов походив з ліберальної родини лівобережної шляхти, його дядько був декабристом – все це не могло не відбитися і на його власних переконаннях. Опинившись у розпал відлиги кінця 50-х – початку 60-х років у Києві, він узяв активну участь у пропаганді емансипаційних ідей та поширенні серед простого люду освіти. Егалітаризм світогляду М. Драгоманова, як це було й у випадках із М. Костомаровим й В. Антоновичем, привів його в український табір. Щоправда, через свій надмірний космополітизм М. Драгоманов початково тримався дещо осторонь українського руху/51/, проте вже на початку 70-х років він входить до числа найавторитетніших лідерів «Старої Громади».
Під час свого перебування за кордоном у 1871–1873 рр. М. Драгоманов підпав під вплив надзвичайно популярних тоді у Європі соціалістичних ідей. Повернувшись додому, він доводив, що «радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть не додумавшийся радикал, так само українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, тільки плохий українофіл» /52/. Опираючись на цю формулу, він вперше в українській історії створив струнку ідеологічну систему, в чому й полягає секрет його популярності (на цьому полі конкурентів у нього не було). М. Драгоманов надав народницькій теорії М. Костомарова ідеологічної завершеності. Оскільки ідеї М. Драгоманова відмовляли в приналежності до українства шляхті й буржуазії, саме завдяки йому остаточно сформулювалася теза про «селянськість» української нації. У 70-х роках його погляди в цілому відповідали переконанням членів «Старої Громади», тому в 1876 р. за їхнім дорученням М. Драгоманов виїхав до Швейцаріії з метою закласти закордонний центр пропаганди українофільства. Таким чином, саме М. Драгоманов започаткував українську політичну еміграцію. Однак у 80-х роках «Стара Громада» значно поправіла і на цьому ґрунті між М. Драгомановим та її діячами починаються тертя. «Драгоманов мріяв створити соціалістичне радикальне українофільство, – писав у 1884 р. член «Старої Громади» професор університету св. Володимира Олександр Кістяківський, – я ж думаю про створення українофільства як національної свідомості. Українофілом повинен бути практично кожен житель Малоросії. . . Українофільство повинно бути практичним, кожен, працюючи у своїй галузі на своєму терені, на який поставила його доля, повинен бути національним, – це так звана мала політика на відміну від великої так званої драгоманівської політики»/53/. Однак гасло «практичного українофільства» М. Драгомановим сприйняте не було, він трактував його як заскорузле «культурництво» (саме він винайшов цей термін і надав йому зневажливого відтінку). Взагалі, націоналізм він вважав ідеологією вчорашнього дня. М. Драгоманов все своє життя боровся з націоналістичним світоглядом (тобто з приматом національного над соціальним), як з польським та російським, так і українським/54/. Саме йому належить, мабуть, найоб’єктивніша й найдотепніша критика останнього – «Чудацькі думки про українську національну справу». Це й спричинило остаточний розрив М. Драгоманова із «Старою Громадою»/55/.
Завантажити реферат