Неабиякі громадські й наукові здібності притягували до В. Антоновича молодь. Вчений виховав цілу плеяду своїх послідовників у науці, це був перший український історик, якому вдалося створити свою школу.
Проте, незважаючи на визначальний вплив на український національний рух, повного зрозуміння серед своїх сучасників за життя він не мав. Для більшості українських діячів тієї доби, що були споріднені з російським культурним середовищем, він був «слишком поляк» (вислів його сучасника видатного історика-народника Олександра Лазаревського)/21/. Приблизно те ж, хоча із зміною акцентів, мав на увазі галицько-польський політик Антоній Хамєц (товариш молодих літ В. Антоновича, колишній «хлопоман»), коли про його конфлікт з М. Драгомановим сказав: «Антонович – то українець, прищеплений на полякові, а Драгоманов – на москалеві». Чи не єдиний сучасник, з яким його погляди повністю збігалися у 80–90 роках (австрофільство, повна байдужість до російської цивілізаційної спадщини, ба й відраза до неї, небажання орієнтуватися на порозуміння як з царатом, так і з російськими лібералами й соціалістами та особливо негативне ставлення до останніх, покладання великих надій на Галичину), був письменник Олександр Кониський. Власне, ці двоє лідерів київської «Старої Громади» ініціювали політику «нової ери» в Галичині.
Розгляньмо конкретні наукові ініціативи українських діячів, В. Антоновича зокрема, що мали визначальний вплив на подальшу еволюцію української національно-політичної думки.
Науково-організаційні ініціативи в Наддніпрянській Україні
Зрозуміло, що в Російській імперії історичні установи могли існувати лише в руслі відомої формули «самодержавие, православие, народность». Варто зауважити, що царські чиновники чудово розуміли вагу історичних досліджень. Так, київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков вважав, що «историческая наука должна служить подспорьем национальной и патриотической администрации, а разрабатывающее ее ученье должно стать одним из органов этой администрации»/23/. Проте об’єктом діяльності всіх створених російською адміністрацією наукових установ все ж була історія «Юго-Западной России», тобто України, тому не дивно, що в них охоче працювало чимало українських патріотів. І незважаючи на те, що вони змушені були обмежувати свою діяльність рамками офіційної ідеології, однак такі організації, як Київська археографічна комісія/24/, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства/25/, Історичне товариство ім. Нестора-літописця/26/, стали невід’ємною частиною українського національного відродження, а 37 томів «Архива Юго-Западной России», публікації козацьких літописів чи сотні томів «Киевской старины» були, можливо, не менш важливою складовою частиною легітимності національно-визвольних змагань, ніж «Історія України-Руси» М. Грушевського. Російська адміністрація чудово розуміла небезпеку цього українського «Kulturkampf»-у, тому у 1876 р. не тільки ліквідувала Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, а й подбала про додаткові суворі обмеження сфери вжитку української мови. Проте національний напрямок інших наукових установ був не настільки очевидний, і вони продовжували успішно функціонувати. Цікаво зазначити, що радянські ортодокси від науки були набагато далекоглядніші, ніж царська цензура, і в 1972 р. стали на заваді спробі відновлення «Київської старовини» – з їхньої точки зору, видання «буржуазно-ліберального» й «націоналістичного»/27/.
«Руська історична бібліотека» О. Барвінського і українська історична наука в Галичині
Відсутність, крім етнографічних, вагомих візуальних відмінностей українців від росіян, спільні риси культурно-історичної спадщини (православ’я; церковно-слов’янська мова; російський імператор вважався прямим спадкоємцем держави київських Рюриковичів) сприяло тому, що чимало українців добровільно обирали російську національну ідентичність. Причому це явище характерне не тільки для Наддніпрянщини, а й, Галичини, де існувала потужна інтелектуально-політична течія, прихильники якої схильні були ідентифікувати себе з росіянами і з цієї причини завзято поборювали галицьких прибічників власне проукраїнської орієнтації. До числа москвофілів належали й перші фахові галицько-українські історики (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, І. Шараневич та ін.). У центрі уваги їхніх наукових зацікавлень знаходилися династії галицько-волинських Рюриковичів, і оскільки Рюриковичі правили й у Москві, а їхніми правонаступниками є Романови, то звідси випливала історична єдність Галичини й України з Росією. Інтелектуальний потенціал народовців (цей власне проукраїнський нурт розпочав формуватися значно пізніше, лише в 60-і роки), котрі початково майже поголовно були студентами, був набагато нижчий. Тому, щоб якось протиставитися історичним аргументам москвофілів, народовці іноді вдавалися навіть до різких випадів проти археографічних досліджень взагалі/28/. На руку москвофілам було й те, що вся історія України писалася наддніпрянськими діячами по-російському (спочатку з причини відсутності української літературної мови, згодом через її заборону). До цього слід додати, що й ці праці мали бути пристосовані до традиційних російських історичних схем. Все це загалом перешкоджало розвиткові українського політичного напрямку, в Галичині зокрема.
В умовах остаточної переорієнтації «Старої Громади» на реалізацію ідеї «українського П’ємонту» проблема подолання перешкоди такого типу була особливо актуальною. У 1885 р. Київ відвідав галичанин Олександр Барвінський. Під час його розмов з членами «Старої Громади» обговорювалася й проблема започаткування в Галичині видавництва для випуску історичних праць українською мовою. Так з’явився задум «Руської історичної бібліотеки». О. Барвінський був фаховий історик, проте особливих талантів у нього не було. Зате це була людина винятково працездатна й цілеспрямована. Внаслідок вже наступного року в Тернополі з’явився 1-й том «Руської історичної бібліотеки». Серія проіснувала до 1904 р., причому її останні томи видавалися під егідою Наукового Товариства ім. Т. Шевченка.
На зустрічах О. Барвінського з В. Антоновичем обговорювалися й проблеми термінології. Особливо складно було з терміном «Україна». В Галичині були поширені терміни «Русь» і «руський», а назва «Україна» популярністю не користувалася. Тоді В. Антонович запропонував об’єднати дві назви в одну і таким чином з’явилася згодом дуже популярна формула «Русь-Україна». Отже, саме «Руська історична бібліотека» започаткувала велику справу пропаганди терміна, що відіграв визначальну роль у становленні уявлень про спадкоємність і самобутність української історії. Її політичне значення полягає в тому, що галицькі народовці отримали поважні історичні аргументи у боротьбі з інтелектуальними засадами москвофільства/29/.
Кафедра історії України у Львівському університеті
Ще більший вплив на процес нівеляції галицького москвофільства мало створення у Львівському університеті кафедри історії України.
Цей задум виник ще на початку 60-х років. У 1862 р. було звільнено з посади професора Санкт-Петербурзького університету М. Костомарова, і галицькі народовці задумалися над тим, чи не можна було б його запросити до Львівського університету/30/. Однак молода народовська громада не користувалася тоді належними впливами в середовищі австрійських політиків, необхідними для впровадження цієї ідеї в життя, тому вона й не була реалізована.
Завантажити реферат