Лише протягом 1885–1928 рр. друком з’явилося 1779 праць М. Грушевського64. Без сумніву, основна праця М. Грушевського – десятитомна «Історія України-Руси». Один її обсяг, помножений на науковість, дав українському народові, словами Василя Герасимчука, «найсильнішу зброю, яку тільки можна було подати»/65/. «Бистрою аналізою і консеквентним розслідом проф. Грушевський роз’яснив наше національне «я», вивів наш народ з сумерку сумнівів і непевности щодо походження і своєю історією України дав нашій нації удовіднене право на самостійне горожанство в світі. Він не тільки найсильніше за всіх дотеперішніх істориків пов’язав невиразну, слабим пульсом б’ючу теперішність з перерваними й забутими, та великими традиціями минувшини, але також нові змагання Наддніпрянської і Галицької України звів в одне русло. Він великим історичним словом і своїм авторитетом все ослаблював витворений чужими владами партикуляризм, а противно, скріплюючи патріотизм, єднав перетяті кордоном частини в один живий організм. Як конечний вислід сеї ідейної єдності мусіло прийти також з’єднання всієї нації в одно державне тіло»/66/.
Творча спадщина М. Грушевського – вершина народницької історіографії. М. Грушевський вперше подав цілісну картину історії українського народу, розпочавши її від антів і Київської Русі (більшість його попередників акцентували увагу на козацькій епосі, таким чином, складалося враження, що історія України розпочинається із Запорозької Січі). Він же створив її першу схему, яка рішуче відмежувала Україну від Росії («Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», 1904)/67/.
Провідні ідеї творчості М. Грушевського – народництво й федералізм – характерні й для всього українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Після поразки української революції 1917–1921 рр. М. Грушевський був близький до переходу на позиції державницької концепції/68/, проте державником так і не став. Цікаво зауважити, що більшість його учнів були істориками-державниками.
Народництво М. Грушевського й досі залишається найвагомішим докором на його адресу. Так, Омелян Пріцак, порівнюючи свій світогляд із світоглядом М. Грушевського, говорить: « .На відміну від Грушевського та його народницьких предків, що знали лише тоталітарну матримоніальну російську монархію, я був вихований на польськім та західноєвропейськім розумінні держави та її інституції як основного суб’єкта й об’єкта історії, як найвищого суспільного добра історичної нації, як найбільшого культурного осягу даної національної спільноти, щоб, коли раз заіснувала, її треба було берегти, як око, бо вона, держава, мусила передаватися з покоління до покоління на вічні віки, від мертвих до живих, а там і ще до ненароджених. Це, власне, і є основне завдання національних еліт – носіїв політичної культури – берегти національні традиції та бути на сторожі державної естафети.
Тому я дуже боляче переживав, коли читав слова мого улюбленого автора, що зневажав еліти, вивищував так звані «народні маси», хоч вони не могли розуміти, що таке держава і яка їй ціна. А Грушевський декретував, що власне оті сліпці повинні бути альфою і омегою історичної розвідки, і коли тій масі недобре живеться в державі, навіть у своїй, то вона, маса, має право порахуватися з тією державою»/69/.
Дійсно, М. Грушевський своїми працями на науковому рівні обґрунтував драгоманівську ідеологічну настанову «українці – селянська нація»/70/. Проте цитовані вище гіркі слова О. Пріцака – це все ж погляд з історичної перспективи, погляд сучасний. В епоху ж, коли розпочинав діяльність М. Грушевський, перед національним рухом стояли інші завдання, передусім обґрунтування постулату національної окремішності українців. А в тих умовах цього можна було досягнути лише за допомогою народницької концепції. Це чудово передав Дмитро Багалій: «Соціальний і культурний процес, – писав він, – являються, значить, тією провідною ниткою, що веде нас незмінно через усі стадії піднесення й упадку. А в звичайній схемі «русскої історії» робиться навпаки, і, поклавши в основу політичне життя, прив’язували його то до державної історії польського, то великоруського народу, і вона розпадалася на ряд епізодів. А коли в основу покладається соціальний і культурний момент, то історична нитка не переривається». «В основу він (М. Грушевський. – І. Ч.) кладе історію народу, нації, в соціальних і культурних його виразах; з трьох чинників історії – територія, населення, держава – постійними і важнішими він визнає перший і другий. І коли так, то можливий є висновок про історію українського народу і його територію з найдавніших і до наших часів, яко непереривної еволюції на національній основі з соціяльними і культурними елементами і державною ідеєю»/71/.
Свою політичну діяльність М. Грушевський розпочинав із втілення в життя «культурницьких» концепцій київської «Старої Громади». Як стверджував він сам, «я прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним»/72/. (Дуже вдалу назву має праця канадського вченого Томаса Приймака: «Михайло Грушевський: політика національної культури»/73/). Мабуть, саме тому М. Грушевський надавав такого великого значення культурі й у своїх історичних працях. «Власне, історія народу і культури народу в його концепції нерозривні, – стверджує Іван Дзюба, – бо історія – це і є процес культурної самореалізації народів. Тому монументальна «Історія України-Руси» Грушевського – це водночас і історія форм культурного життя українців». « .Він як державний діяч знав, що без повноцінної національної культури держава не має майбутнього, а повноцінної національної культури не може бути без розуміння державою її пріоритетності»/74/. Характерно, що другою по важливості працею М. Грушевського є шість томів «Історії української літератури».
Після 1905 р. М. Грушевський остаточно схилився до драгоманівської концепції федералізму проросійського спрямування/75/. Згодом, після більшовицького погрому Києва у 1918 р., він написав гіркі слова каяття щодо проросійської орієнтації (збірка «На порозі Нової України»), проте федералістська інерція мислення була настільки сильною, що навіть підписаний ним IV Універсал Центральної Ради він не вважав історичною необхідністю і в 1918 р. зондував ґрунт для втілення в життя нової федералістської моделі – білорусько-литовсько-української/76/.
М. Грушевський увійшов у історію ще й як видатний організатор української науки/77/.
Творчість М. Грушевського була квінтесенцією української національної думки ХІХ ст. Попри всі суперечливі оцінки, неможливо заперечити того, що саме він створив інтелектуальні підстави українських національно-визвольних змагань. Варто зауважити, що в радянську епоху твори усіх великих попередників М. Грушевського (В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Костомарова) в основному зберігалися в загальнодоступних бібліотечних фондах, тоді як на М. Грушевського не дозволялося навіть посилатися.
* * *
Великі українські історики водночас були ідеологами, оскільки формували не лише духовну, а й політичну сферу національного руху. Власне вони були творцями ідеї окремішності й соборності української нації, ідеї, яку обґрунтували необхідними науковими аргументами. Водночас історики-народники створили ті теоретичні засади українського націоналізму, які згодом гостро критикували представники державницької школи. Це, по-перше, постулат українського народу як селянської нації, що остаточно відштовхнуло від українського руху шляхту й буржуазію; по-друге, ідея перебудови Російської імперії на федералістських засадах, котра, хоча в своїй «костомаровській» редакції повністю відповідала вимогам часу й потребам національного руху, та стала очевидним анахронізмом вже на початку ХХ ст. І, нарешті, це проросійська зорієнтованість українського руху, на чому рішуче наполягали М. Костомаров, М. Драгоманов, а згодом і М. Грушевський, що практично прирекло на поразку національно-визвольні змагання 1917–1921 рр. Винятком тут був В. Антонович, культурно-національні концепції якого прижилися в Галичині й дали вдячний урожай внаслідок перетворення цього порівняно невеликого краю на центр національно-визвольних змагань ХХ ст.
Завантажити реферат