За радянських часів Грушевский ще за життя був об’єктом критики з боку влади. Після його смерті радянська пропаганда створила з нього символ українського «буржуазного націоналізму» і навіть «фашизму». Після 1937 р. в Радянському Союзі не перевидавалася жодна праця вченого, його ім’я поступово зникало зі сторінок журналів та книжок. Обережна спроба 1960-х повернути ім’я Грушевського до наукового обігу та суспільної свідомості залишилася лише спробою, питання про перевидання його праць навіть не ставилось. У 1970-ті українським ученим просто заборонили навіть згадувати ім’я Грушевського в своїх працях 57. Ці факти дозволяють нам зрозуміти важливість того, що Загребельний саме в такому контексті «порушив питання» про Грушевського у 1988 р. Як показали подальші події, його запитання отримало позитивну відповідь в Україні. Його головну працю, десятитомну «Історію України-Руси» ще не перевидано, але розпочалася публікація інших праць у літературних журналах 58.
Літературні журнали стали своєрідною ареною вирішення багатьох проблемних питань в українсько-російських дискусіях, наприклад питання про спадщину Київської Русі. Ця дискусія почалася з публікації члена-кореспондента Академії наук СРСР О. Трубачова в газеті «Правда». Автор стверджував, що Київська Русь була російською, а не «східнослов’янською» державою відповідно. Її культуру разом з мовою треба називати російською 59.
Додамо, що російсько-українські дебати щодо Києва не обмежуються проблемою визначення його ідентичності в епоху середньовіччя. Провідний московський журнал «Новьій мир» у квітні 1989 р. надрукував статтю російського історика й філософа Георгія Федотова (1886 — 1951) під назвою «Три столицы». Ось що пише Федотов про «третю столицю», це безпосередньо стосується згаданих дискусій: «Досить дивним здається говорити про Київ у наш час. Ми самі нещодавно легко зрікалися Київської слави та ганьби, виводячи свій родовід з Оки та Волги. Ми самі віддали Україну Грушевському та підготували самостійників. Чи був коли-небудь Київ у центрі нашої думки, нашої любові?» 60
Що ж до дискусії, яку розпочав Трубачов, то вона подовжилася на сторінках журналу «Дружба народов» 61. Молодий літературний критик Микола Рябчук згадує серед тих, хто в минулому відмовляв українцям у праві називатися нацією Віссаріона Бєлінського 62. Інший літературний критик, Сергій Гречанюк, порівнює ідеї Трубачова з поглядами одного з найвідоміших «україножерів» дореволюційної епохи Н.С.Щеголєва, автора антиукраїнського трактату «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» 63, яку свого часу називали «підручником для жандармів».
Головні проблеми українців в СРСР пов’язані не стільки з марксизмом чи навіть марксизмом-ленінізмом, скільки з традиційним російським ставленням до України — українська національна інтелігенція дедалі більше усвідомлює це. Нібито на підтвердження, київська комсомольська газета «Молодь України» надрукувала статтю Володимира Вернадського «Українське питання і російська громадськість». У статті, написаній 1915 p., але тоді не опублікованій, Вернадський подає огляд історії українсько-російських взаємин з часів Переяслава до початку Першої світової війни. Лейтмотив його роздумів — те, що російська держава та російська громадськість послідовно і неухильно намагалися мінімізувати і поступово звести нанівець українську національну свідомість як таку. 1988 р. цей текст викликав справжню сенсацію, він був передрукований провідним літературним часописом «Вітчизна» та кількома місцевими газетами 64.
Своєрідним узагальненням усіх цих тем стала стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо ми національну культуру як цілісність?» 65 (1972-73 pp. Дзюба був заарештований за виступи на захист української культури. В його самвидавському трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) йшлося про те, що українська культура має право на повномасштабний розвиток, до неї треба ставитися як до модерної, розвиненої національної культури, а не зводити її до рівня етнографічної, провінційної версії вищої, «загальноросійської» культури — саме останній підхід він вважав доказом спадкового зв’язку між політикою царизму та радянської влади щодо України.) Справжньою несподіванкою став передрук статті Дзюби головним теоретичним органом ЦК КПРС журналом «Комуніст» 66. Публікація статті Дзюби в такому журналі була свідченням того, що певні впливові кола Москви схильні до перегляду традиційного російського ставлення до української нації.
Думка про те, що сталінізм, «хрущовщина», «брежнєвщина-сусловщина» (ці терміни вживалися в українській пресі) фактично були продовженням царської політики щодо України, висловлювалась дедалі частіше і відвертіше. Зокрема, Борис Харчук доводив, що можна простежити безперервний історичний зв’язок між заборонами на друковане українське слово часів Петра І (1720), Олександра II (1863, 1876) та антиукраїнськими заходами сталінсько-брежнєвських часів 67.
Борис Олійник, поет, який завжди був у дружніх стосунках з владою, обраний делегатом Всесоюзного з’їзду народних депутатів за списком Комуністичної партії, підкреслював у промові, присвяченій Шевченкові, що і за царя, і за Сталіна-Брежнєва заборонялися ті самі твори Шевченка — лише в епоху гласності вони стали доступними українській аудиторії 68.
Не друкувалися донедавна передусім ті Шевченкові поеми (чи певні фрагменти з них), в яких ішлося про взаємини між Росією та Україною часів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи й Петра І, Катерини II. Шевченко звинувачував Хмельницького за дії, які в радянській історіографії отримали назву «возз’єднання України з Росією» (1654), він також досить жорстко висловлювався на адресу Петра І та Катерини II. Петро І «розіп’яв Україну», а Катерина II «знищила» свою жертву. Ще до того, як відбулася «реабілітація» заборонених творів Шевченка, деякі українські літератори (звісно, не офіційні історики) піддали ревізії цілком негативну до цього часу характеристику постаті Івана Мазепи. Спрямований на визволення України від російської опіки, союз гетьмана зі шведським королем Карлом XII, як відомо, закінчився поразкою шведсько-козацьких сил під Полтавою (липень 1709 p.), еміграцією самого Мазепи та брутальним придушенням української автономії. Починаючи з середини 1930-х років радянський офіціоз усіляко проклинав мазепину «зраду» — фактично повторюючи апологетів царської Росії. (У царській Росії будь-які діячі українського національного руху, навіть помірковані автономісти, отримували наліпку «мазепинців» — термін, винайдений для дискредитації «сепаратистів» та «зрадників».) Утім, 1988 р. два періодичні видання подали нове бачення постаті Мазепи. «Культура і життя» надрукувала поему Володимира Сосюри, написану ще у 1920-ті. (Уривок з неї вперше був надрукований 1929 р.) Сосюра повернувся до цього твору у 1960-ті, будучи цілком свідомий того, що його підхід суперечить не лише партійній лінії, а й версії Александра Пушкіна, представленій у знаменитій поемі «Полтава». Сосюра писав:
«О Пушкін, я тебе люблю,
Завантажити реферат