Отже, ця спадщина значно ускладнила відповідь на питання «Що таке Росія?» Щоправда, карта сучасної радянської та російської політики стане значно зрозумілішою, якщо відокремити два головних спрямування, які у свій спосіб кожне відповідають на це питання. Назвемо їх представників «захисниками імперії» та «будівничими нації», або «імперцями» та «націоналами».
Представники першого вважають сучасну територію Радянського Союзу легітимним і цілком природним національним «простором» росіян. Деякі з них навіть поширюють це уявлення на весь радянський блок. Зрозуміло, проміж «імперцями» існують досить великі відмінності щодо форм політичного урядування в цій країні, місця неросійських народів у ній тощо. Але всіх їх об’єднує одне — глибока переконаність у тому, що СРСР по суті є синонімом Росії, отже, збереження його політичної єдності саме як російської держави (чи держави, де панують росіяни) є найвищою політичною метою. Той факт, що серед них можна знайти як крайніх лівих, так і крайніх правих, не заперечує головного — усі вони єдині щодо цієї мети.
З іншого боку, ми бачимо тих росіян, які вважають Росію чимось вельми відмінним від СРСР — територіальною, історичною, культурною спільнотою, яка не охоплює того, що вони вважають неросійськими територіями та націями, навіть якщо ці останні є частиною СРСР. Географічний ареал Росії неоднаковий для всіх представників «націотворчого» спрямування. На відміну від «імперців» деякі «націонали» виключають зі складу Росії прибалтійські держави, але не відмовляються від Кавказу; інші виключають згадані території, але вважають частиною Росії Україну та Білорусію тощо. Об’єднує їх орієнтація передусім на національне та головна політична мета — створення Росії саме як національної держави. Вони не переймаються тим, щоб зберегти, реформувати, трансформувати чи модернізувати імперію, вони прагнуть створити на її місці російську та певну кількість неросійських національних держав. Оскільки ці «націонали» передбачають, що між Росією та деякими іншими чи навіть усіма «наступниками» зберігатимуться тісні зв’язки (деякі з «націоналів» вельми зацікавлені в цьому), вони хочуть аби саме Росія, а не імперський центр, була організатором цих зв’язків.
Зрозуміло, що неможливо обчислити пропорцію між «імперцями» та «націоналами». Проте варто зауважити, що в одній з останніх статей: «Збереження імперії чи самозбереження шляхом національного суверенітету — головна національна проблема російського народу сьогодні» її автор, Владімір Балахонов, формулює російську національну дилему саме в таких термінах 10 — це свідчить про те, що питання увійшло до списку нагальних проблем російської політики.
«Охоронці імперії»
Матимемо на увазі, що це широке поняття охоплює ідеї та програми, окремих особистостей та організації, які в багатьох інших відношеннях не мають нічого спільного, можуть суперечити одне одному в деяких засадничих моментах. Однак це не заперечує самої головної ідеї. Усі розбіжності стають другорядними, коли йдеться про збереження територіальної єдності держави, — ця ідея об’єднує всіх «імперців» (доводиться винаходити інший термін, хоча варто було б ужити слово «імперіалісти», коли б воно не перетворилося на ярлик).
Класичним прикладом такого підходу можна вважати явище «націонал-більшовизму», яке виникло після 1917 p., коли під час громадянської війни російські противники більшовизму перейшли на бік більшовиків, убачаючи в них єдину силу, здатну зберегти імперію. Приватна власність, незалежне судочинство, свобода віросповідання, представницька форма правління — усім цим можна було б пожертвувати, аби зберегти за «Росією» Україну, Кавказ чи Середню Азію. Демократична, але менша за розмірами Росія була б для націонал-більшовиків неадекватною компенсацією за втрату імперії. До сучасних «охоронців імперії» можна впевнено віднести військових та міліцію, центральну радянсько-партійну бюрократію, представників апарату інших «загальносоюзних» структур, наприклад міністерства закордонних справ. Імперський націоналізм слугує ідеологічним забезпеченням панівних позицій центральної бюрократії та її галузевих і місцевих підрозділів. Для московського бюрократа весь СРСР, буде це Естонія чи Вірменія, сама Росія, Молдова, Україна чи Узбекистан, — це полігон для його «творчих планів». Найвиразнішим уособленням імперського підходу є такі установи, як Міністерство ядерної енергетики чи Держплан. Імперський світогляд знайшов «художнє» відображення в популярній пісні часів «застою» (сьогодні ставлення до неї стало більш критичним), у словах «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз».
Деякі з сучасних «охоронців імперії» можуть і надалі вірити в те, що система, створена Леніним та Сталіним, є найкращим для Радянського Союзу варіантом. На їхню думку, політична свобода не обов’язково є бажаною за будь-яких обставин, й вони рішуче заперечують її, якщо вона створює загрозу єдності і опосередковано — територіальній цілісності СРСР. Зрозуміло, дехто з них готовий іти далі і висловлювати прихильність до воєнної чи навіть фашистської диктатури, яка повінстю й відверто відкине марксистсько-ленінську ідеологію. З нашого погляду, вони також належать до «охоронців імперії», оскільки СРСР для них — це російська держава. Проте правий екстремізм — не єдина, і не найвпливовіша, хоча й досить галаслива складова частина імперського світогляду.
Інші «охоронці імперії» можуть виступати за впровадження в СРСР західних, ліберально-демократичних та конституційних цінностей та інститутів. Очевидно, що деякі з цих «лібералів» вважають США (чи своє уявлення про цю країну) взірцем, до якого має наблизитися та ідеальна Росія, про яку вони мріють. Їхня імперія була б ліберальною, мала б незалежні суди, дотримувалася б принципу рівності громадян перед законом незалежно від їхнього етнічного, національного походження, релігії тощо — усе це, зрозуміло, заслуговує на повагу. Проте найголовнішим в їхньому світогляді є те, що вони вважають неросійські народи (утім, і росіян також) об’єктами рішень, які ухвалюються в Москві, а не самостійними суб’єктами, які можуть самі потурбуватися про себе. Дехто з цих «імперських» прихильників Америки готовий навіть дозволити місцеву та регіональну автономію; основою для такої автономії, на їхню думку, може бути один з найважливіших базових принципів американської моделі: відокремлення етнічності від території.
Інші «вестернізатори» готові до радикальніших заходів. Вони відверто проголошують ідею повного відокремлення етнічності від політики та держави, перетворення національного принципу на суто приватну справу особистості, справу, яка не має впливати на державну будівлю. Як вважають деякі радянські вчені, саме така ідея реалізована в США 11.
Є підстави для припущення, що сучасна лінія центру в умовах піднесення етнічних національних рухів полягає в тому, щоб нейтралізувати загрозу з боку більших націй шляхом перетворення Москви на «захисника» інтересів менших націй, і найважливіше — національних релігійних та етнічних груп, розсіяних серед неросійських народів. Така політика має подвійну мету. З одного боку, вона послабляє радянські республіки, оскільки громадяни останніх отримують право звертатися до Москви за справедливістю. З іншого — старий апарат центру починає виконувати нову місію — він перетворюється на гаранта прав людини та етнічних груп у масштабах усього СРСР, у такому ж нейтралістському варіанті, в якому він виконував усі інші свої функції. Новопризначений директор Інституту етнографії Академії наук СРСР Валерій Тишков, наприклад, виступає проти «абсолютизації» прав радянських республік стосовно прав інших спільнот, таких як автономні республіки 12. Ясна річ, центр виступає за розширення прав меншин у республіках СРСР, оскільки це розширює межі його повноважень як «гаранта» цих прав. Робиться це в інтересах його самозахисту, а не тому, що московська бюрократія раптом майже у повному складі перетворилася на товариство палких прихильників лібералізму та індивідуалізму.
Завантажити реферат