Хоч якими були б намiри політичних лідерів, теперiшнi труднощi обмежують вибiр засобiв та перешкоджають негайному здiйсненню повноцiнної iмперської стратегiї де-небудь, за винятком найменших та найслабкiших держав на кордонах Росiї. Їй потрiбен час, щоби зосередитися, як сказав Борис Єльцин, на «тяжкiй хворобi росiйської державностi» 24. Ця хвороба, за словами того ж таки Єльцина, позначена низкою патологiй: злочиннiстю, економiчними труднощами, послабленням зв’язкiв центру з реґiонами та мiжнацiональною напруженістю. Однiєю з головних патологiй є криза у середовищi вiйськових, що намагаються зберегти згуртованiсть та високий моральний дух перед лицем серйозних матерiальних дефiцитiв, недостатньої бойової пiдготовки та оснащеностi технiкою, масового ухилення вiд призову. Iмперська стратегiя вимагає наявностi таки iмперських збройних сил, а їх зараз немає. Цi патологiї змушують Росiю намагатися вступити у перiод зосередженостi на внутрiшнiх проблемах, що нагадує полiтику recuеillement («зосередженостi») мiнiстра закордонних справ Росiї Олександра Горчакова пiсля поразки у Кримськiй вiйнi. Така потреба у перепочинку створює стимули для врiвноваженостi та допомагає Москвi краще оцiнити свої справжнi можливостi, якi не завжди тотожні змісту риторики. Саме пiд час цього перепочинку росiйським державним дiячам та їхнiм iноземним спiврозмовникам треба виробити заохочення для постiмперських моделей поведiнки.
Складається враження, що модель взаємовiдносин Росiї з її найближчими сусiдами, такими, як Україна, не витримує аналогiї з полiтикою Горчакова; для Росiї не iснує того statusquoante, до якого вона мала б змогу повернутися. Чинники радянської iнтеґрацiї у галузi економiки та безпеки, що дiють досі, поява нових, але слабких держав на її кордонах обумовлюють iнтереси Росiї щодо лімітрофів, а iнодi й втручання у справи останнiх. Роль Росiї у цих районах визначатиметься її впевненiстю не лише у своїй потузi стосовно нових держав, а й у власнiй абсолютнiй силi.
Питання полягатиме у тому, чи зможе ця потуга забезпечити стабiльнiсть з одночасною повагою до незалежності сусідів. Останнє стане менш вірогідним, якщо Захід своєю чергою зосередиться на внутрішніх проблемах і відмовиться від участі у формуванні сфер інтересів та впливів у реґіоні, що призведе до вiддалення Росiї вiд Європи, а сусiдам Росiї роковано буде увійти до чемберленiвської категорiї «далеких країн, про якi ми нiчого не знаємо».
3. Полiтика Росiї стосовно України
Зростання впливу Росiї залежить вiд взаємодiї з новими прикордонними державами навiть бiльшою мiрою, нiж вiд вiдносин iз Заходом. Саме тут, зокрема в Українi, де стара спадщина особливо сильна, а ставки — найвищi, виникає проблема iмперiї.
Вiдносини Росiї з Україною ускладнюються iсторичним та психологiчним досвiдами обох сторiн. Hайглибшi незгоди мiж ними нерiдко розвиваються на рiвнi розходження нацiональних психологiй: росiяни схильнi розглядати українцiв як частину православної слов’янської цивiлiзацiї, створеної значною мiрою завдяки злуці трьох схiднослов’янських народiв пiд керiвництвом Росiї; українцям же характерна сильна самосвiдомiсть окремої нацiї, вiдмiнної вiд росiян. У той час, коли Росiї потрiбно ще визначити своє нацiональне обличчя, незалежнiсть України сприймається деякими політиками, як шок, а деякими — як зрада.
Суспiльна думка росiйських нацiоналiстiв найдужче уражена незалежнiстю України, хоч вони й подiляються на тих, хто виступає за полiтику тиску з метою вiдновлення стратегічного й культурного єднання Росiї та «православної України-Руси», й тих, хто прагне повернути «райони компактного проживання росiян в Українi» 25. Другий з цих пiдходiв є рiвнозначний вимушеному визнанню незалежної України, хоч би й у визначених Москвою кордонах.
Ставлення зовнiшньополiтичних кiл Москви до української незалежностi не набагато приязніше. Однак цi кола виступають за полiтику, спрямовану на розрядку напруженості мiж Києвом та Москвою. Нещодавно член Президентської ради Андранiк Мiґранян сформулював думку, яку вiн приписує частинi росiйських полiтикiв й аналiтикiв, що висловлюються проти «тактики сильної руки» та здійснення тиску на Україну з приводу Криму. Ця думка ґрунтується на припущеннi, що «Україна є крихким, штучним, гетерогенним етнополiтичним утворенням, що не має реальних шансiв на формування власної державностi .» 26. Проте Мiґранян пояснює полiтичнi пiдвалини такої думки головним чином «очiкувальним» пiдходом Росiї до Києва з бiльшостi питань, у тому числi — ядерної зброї. Хоча такий пiдхiд обумовлений насамперед слабкiстю української держави, вiн також вiддзеркалює неупереджену оцiнку становища самої Росiї. Для Києва найсуттєвiшим є те, що вiн отримує перепочинок, а не спiвчуття та добру волю росiйських полiтикiв й аналiтикiв.
Завантажити реферат