Саме тому будь, яка смерть чи насилля, яке не підкоряється державній монополії, несуть підривний характер – це зневага досамої влади. Звідси і походить популярність серійних убивць, злочинців та інших людей які порушують закони: це якась частина смерті й насилля вилучена з державної монополії та віддана у сферу стихійних, безпосередньо символічних взаємних відносин смерті. Міліони людей, які загинули на війні обмінюються в ціннісному режимі, відповідно загальній формулі еквівалентності ”смерть за вітчизну”, - вони, так би мовити, можуть бути конвертовані в золото, інакше кажучи, не втрачені для всіх. Убивство, смерть, порушення закону дуже часто легалізовані, якщо не просто легальні, при умові якщо вони конвертуємі в золото, в ході того ж процесу, яким виправдовується праця. Лише деякі види смерті не піддаються цій конвертованості. Один з них – самогубство, яке в нашому суспільстві набуло великої популярності. В наших тюрмах уже нікого не страчують, проте збільшується кількість самогубств – це акт викрадення інституційної смерті і її використання проти системи, яка до неї належить; здійснюючи самогубство, індивід засуджує суспільство за своїм власним сценарієм, змінюючи місця підсудимого та судді. В цьому сенсі політичним є навіть самогубство поза тюрмою: всі вони пробивають у системі невелику і непоправиму розщелину, що для системи недосягненість повної досконалості - це цілковитий провал.
Чому смерть від старості, яка є очікуваною і передбачуваною, смерть у колі сім'ї, яка мала повноцінний сенс у традиційному суспільстві, чому ж сьогодні вона цього сенсу майже лишилась? Вона навіть перестала викликати почуття жалості,стала соціально незначимою. І чому насильницька смерть, смерть від нещасного випадку, яка була нонсенсом для минулих поколінь (її боялись й проклинали), має для нас так багато сенсу: тільки про неї всі і говорять, тільки вона зачаровує й збуджує нашу уяву. Засоби масової інформації завжди обігрують той факт, що для нас важливими є тільки ті події, в яких так чи інакше має місце смерть. “Природна” смерть немає сенсу, бо в ній суспільство не приймає ніякої участі. Вона банальна тому, що відноситься до окремого індивідуального субекта, до окремої сім’ї, бо в ній немає більше колективної скорботи та радості. Кожен сам ховає своїх мерців. У первісних людей “природної” смерті не було: будь-яка смерть соціальна, публічна, колективна, це завжди наслідок чиєїсь ворожої волі, яка має бути подавлена групою. Це подавлення відбувається через святкування й обряди. Святкування – це взаемообмін волі. Над померлим взаємообмінюються злі волі та штучні обряди. Смерть ставлять на кон, виграють у символічній грі – для померлого виграшем є його статус, а група збагачується новим партнером. В нас зовсім не так, труп – це просто людина яка вийшла з кола нашого спілкування. З ним вже немає чим обмінюватись. Вони ще до смерті стали зайвими. В результаті прожитого ним життя – накопичення з рахунку списують його самого – це економічна операція. Він не стає св’ященим образом – найбільше, на що він може розраховувати, так це на те, що він може слугувати виправданням дла живих, для їх очевидної зверхності над мертвими. Це плоска, одноманітна смерть, кінець біологічного шляху, розрахунок по борговому зобов’язанню.
І тоді вся пристрасть зконцентрована на смерті насильницькій, де з’являється щось жертовне, інакше кажучи становлення реальності за волею групи. І тут неважливо, чи це смерть від нещасного випадку, злочину чи катастрофи – тільки б вона не підкорялась ”природним ” причинам, тільки б вона була викликом природі, і лише тоді вона знову стає справою всієї групи, інакше кажучи викликає жагу до штучного, а разом з тим і пристрасть до жертвоприношення. Смерть від нещасного випадку захоплює своєю штучністю – як смерть технічна, неприродня, навмисна (можливо навіть самогубство) і , саме тому вона стала цікавою для нашого суспільства: бо навмисна смерть має сенс.
Той самий сценарій проявляється при захопленні заручників. Всі це засуджують, але на підсвідомому рівні вона викликає радісний жах. Зараз коли політика викликає тілики нудоту, він стає політичним ритуалом першочергової важливостї. За своєю символічною віддачею захоплення заручників, набагато перевищує катастрофу, а та в свою чергу набагато вище природної смерті. Справа в тому, що тут відтворюється час жертвоприношень, ритуал страти, неминучість колективно очікуваної смерті – цілком штучної і тому ідеально відповідаючої жертвоприношенню.
Ми всі заручники – ось в чому секрет захоплення заручників, і ми всі мріємо не просто тупо померти від старості, а прийняти чи подарувати свою смерть. Бо дарувати і приймати – це символічний акт, головний символічний акт, який віднімає у смерті всю байдужу негативність, яку вона має для нас. Смерть має сенс якщо тільки вона прийнята, інакше кажучи соціалізована через обмін. В первісному суспільстві все робилось так щоб це саме так і було. Зараз навпаки, в нашій культурі все робиться для того, щоб смерть ні до кого не приходила від когось іншого, а тільки від природи, як срок використання тіла.
Контроль смерті
Одна з форм соціального контролю є безпека. Безпека являє собою промислове підприємство, подібно до екології, яка розповсюджує її в межах всього роду людського: в обох випадках мова йде про конвертованість смерті, нещасного випадку, хвороби і забруднення середовища в капіталістичний надприбуток. Але головне, що тут діє найгірша з репресій, яка позбавляє людину її особистої смерті, тієї смерті, про яку кожен мріє в глибині свого інстинкта самозбереження. Потрібно забрати в людини цю останню можливість дарувати собі смерть. Вбити вимогу смерті. Для чого - щоб люди жили? Ні – щоб вони помирали тільки тією смертю, яка дозволена системою, щоб вони при житті були відрізані від своєї смерті і могли обмінювати тільки форму свого стану після смерті.
Чому тіла терористів не слід видавати родичам
Артур Шопенгауер якось помітив: «Комедія бреше, тому що після неї настає трагедія. Що стосується трагедії, то після неї вже нічого не може бути». Автора твору про свободу й виставу підвів зайвий оптимізм і погане знайомство з дійсними трагедіями. Трагедія – це ще далеко не все. Після болю і жаху звичайно, починається яка-небудь мерзенність. Після битви, навіть найвеличнішої, в остаточному підсумку дістається стерв'ятникам, гієнам і мародерам. Що тоді говорити про те, що і починалося з мерзенності – як, наприклад, останній московський теракт.
Цього разу предметом розбрату стали тіла терористів Російська влада виявила несподівану твердість і відмовилися видавати тіла родичам. Причини теж зрозумілі : не вистачало тільки розкішних похорон , пишних процесій, вінків, квітів, облаштування місця поклоніння й іншої пропаганди.
Я думаю, що через якийсь час тема «нецивілізованого поводження з тілами убитих» буде піднята нашими ЗМІ. Будуть вимовлені всякі слова про те, що «не можна опускатися до рівня супротивника», що треба «бути вище» і «не ставати на одну дошку з ними», що тілатреба видати безутішнимудовицям терористів, щоб показати свою цивілізованість.
Завантажити реферат