Міжнародні економічні відносини

Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монголь­ської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тільки Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили оточення та роз­гром японських інтервентів. І це за день до початку дру­гої світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.

Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно розставила на протилежних позиціях два блоки держав у капіталістичному світі. Західна полі­тика «невтручання», «умиротворення» мілітаристських держав, їх відмова від радянських пропозицій колектив­ної відсічі агресорам неминуче вели до нової світової вій­ни.

33. Поширення японської агресії в Китаї та розпад Вашингтонської системи.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інци­дент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тянь­цзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створи­ти на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Мань­чжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імпера­тором Пу І). Через місяць японські війська висадилися бі­ля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здо­були Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захо­пили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організу­вала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою зале­жало від позицій великих держав. Яка ж була реакція ве­ликих держав на події в Китаї?

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січ­ня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звер­нення до 62 країн — учасниць пакту Бріана—Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не на­зивав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американські поставки (в тому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссель­ській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР по­рушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично поту­рали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який пе­редбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян­ський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п.

34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав.

У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова могутність і вплив у Європі фашистської Ні­меччини. В 1938 р. вона виробляла 12 % світової промис­лової продукції й стала другою індустріальною державою в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові ви­трати зросли в 10 разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 ди­візії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4 млн солдатів. Німець­кий уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти агресію в Європі.

Все це створювало небезпечну ситуацію на континен­ті. Проте західні великі держави вперто відхиляли пропо­зиції Радянського Союзу про створення системи колек­тивної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні держави відповідали політикою «невтручання» й «умиро­творення», сподіваючись, що німецька агресія буде спря­мована на Схід і не зачепить їхніх територій.

ý У відповідності із зовнішньополітич­ними планами в європейських країнах відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив по­міркованих керівників на більш рішучих нацистів — мі­ністром закордонних справ став Й. Ріббентроп, головно­командуючим — генерал Браухіч, начальником штабу — генерал Кейтель.

В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордон­них справ замість А. їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гдан­ська. Англійським послом у Берліні став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори без­посередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти друж­ній договір з Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про «встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».

У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма від­вертий антикомуніст К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й планував запро­понувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-істо­рична подія».

Державний департамент США відкликав з Берліна ві­домого антифашиста У. Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон по­відомив, що не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини. 8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав ко­лишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмо­ві з Гітлером та Герінгом запевняв їх у солідарності Ва­шингтона з планами Берліна.

Отже, загальна західна політика «умиротворення» фа­шистської Німеччини всіляко сприяла здійсненню агре­сивних планів Гітлера. Черговою жертвою фашистської агресії стала Австрія.

У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга, поводився з ним брутально, вима­гав свободи діяльності нацистів і призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був призначений гітлерівський ставле­ник Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.