Міжнародні економічні відносини

Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула еміграція квалі­фікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.

В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, по­чалося створення нових політичних та суспільних організацій.

7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити кордони, зруйнувати Берлінський мур.

Сесія Народної палати НДР 2 грудня вик­лючила з Конституції статтю про провідну роль робітни­чого класу та його партії в житті суспільства. Комуністична партія втратила монополію на владу.

20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канц­лера ФРН Г.Колля. Були досягнуті угоди щодо ство­рення комісії з економічного співробітництва. Він запропонував провести в НДР вибори, після чого пе­рейти до створення валютного, економічного та соціаль­ного союзів.

18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за учас­тю Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.

Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.

Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання об'єднання Німеччини було пов'я­зане з інтересами 4-х держав антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великоб­ританія, Франція). У березні 1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німець­кої єдності.

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з преамбули та 10 ста­тей.

У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з кор­донів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій.

У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.

У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та застосування ядерної, хімічної та біоло­гічної зброї.

Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 p.

Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони, не вклю­чені до структури НАТО.

Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.

Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в цілому.

Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та на­буття чинності договору.

У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку ра­дянсько-німецьких угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво, Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки, промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебу­вання та планомірного виводу радянських військ з тери­торії Німеччини, Угода про деякі перехідні заходи.

ý Міжнародні наслідки об'єднання Німеччини: поява нової еко­номічно могутньої держави з населенням 87 млн. чол.

93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору.

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбу­вався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський до­говір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсь­ко-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спря­мовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний До­говір про союз та взаємну допомогу між Великобрита­нією та Францією.

17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бель­гія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про еко­номічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).

11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіо­нальних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з дер­жавами за межами Американського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій за­хідного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Ста­туту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Аме­риці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літа­ка, що належить одній з договірних сторін, воєнна допо­мога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішува­ти, чи буде її допомога військовою. Найвище керівницт­во мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

q (2 північно-американські країни) США, Канада,

q (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,

q (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,

q (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,

q (1 країна Південної Європи) Португалія.

У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. -ФРН, у 1982 p.-Іспанія.

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 pp. він укладає серію дого­ворів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

94. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної системи МВ (50-80рр)

4 квітня 1949 р. у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Північноатлантичного пакту, Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО)

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій за­хідного типу та домінування закону. Головну частину Ста­туту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Аме­риці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літа­ка, що належить одній з договірних сторін, воєнна допо­мога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішува­ти, чи буде її допомога військовою. Найвище керівницт­во мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва -Рада НАТО.