М.Грушевський мету виховання вбачав у "підготовці будущих кадрів суспільності", від яких життя вимагає "все більшої орієнтації, здібності, зручності, пристосування .".
У педагогічній концепції С.Русової мета виховання виражена з особливим гуманізмом — "допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини", забезпечити "культ особи дитини, яка вільно виявляє усі свої творчі сили".
Я. Чепіга відзначав, що головна мета "правдивої освіти і правдивого виховання" — "не перетворювати людську природу, а складати найпожиточніші умови для всебічного розвитку людської душі, у згоді з психофізичною природою індивідуума і рівняти шлях до широкої творчості і самодіяльності духа".
Головним завданням розумового виховання розробники проектів нової української школи вважали засвоєння учнями знань про природу, суспільство, людину, оволодіння основними мислительними операціями, формування інтелектуальних умінь і світогляду. Як відзначала С.Русова, розумове виховання слугує основою для всебічного розвитку особистості. Високий розум сприяє прогресу науки, техніки, культури, мистецтва, розвитку економічних і соціально-політичних умов життя суспільства; розум формує активну думку, конструктивну критику, яка стимулює пошук істини, нових знань про природу, людину, суспільство. [38; 115]
Ось чому нова українська школа повинна звернути "велику увагу на формування розуму, на дисциплінувався розумових сил, не на накидання в голові учня різноманітного знання, а на вироблення самого розуму й активної думки". Вчена дала багато конкретних практичних порад щодо формування інтелектуальних умінь учнів, зокрема таких, як уміння читати, слухати, писати, працювати з книжкою, звертала увагу на необхідність дотримання режиму розумової праці (чітка організація, правила гігієни, вироблення вміння есе робити правильно і охайно, чергувати розумову працю з фізичною, вибір зручного для роботи часу дня, доби, тижня, пори року та ін.). Особливий наголос вона робила на необхідності вироблення в учнів уміння працювати самостійно: "самостійна праця скрізь".
У розв'язанні проблем розумового виховання українські педагоги намагалися творчо використати ідеї, думки, положення і висновки тих учених-педагогів, які в основу розумового виховання покладали принцип засвоєння учнями знань, що виробило людство в процесі навчання (Коменський, Локк, Гербарт, Пирогов та ін.), і тих, які виходили з положення, що розум дитини розвивається насамперед у процесі її вільної природної самостійної діяльності (Руссо та його послідовники). Моральне виховання розглядалося як цілісний процес формування у дітей моральних уявлень, почуттів, моральної свідомості і поведінки. Головне завдання морального виховання Я.Чепіга вбачав у тому, щоб "зберегти цілість і чистоту людської природи в дитині", "зберегти душу дитини незіпсованою", допомогти "добрим почуттям пробитись з-під намулу оточіння", "розвинуть в душах дітей зерна гарних людських почуттів", забезпечити розвиток у дітей кращих моральних засад, їх систематичне й цілеспрямоване моральне вдосконалення". Важливим джерелом морального виховання є сім'я, національна і соціокультурна сфери, що оточують дитину.
Найважливішими методами морального виховання називалися особистий приклад вихователя, роз'яснення моральних норм і правил поведінки, формування моральної свідомості, залучення учнів до безпосередньої участі у добрих і корисних справах тощо.
Під естетичним вихованням автори українських часописів 1905—1914 рр. розуміли систему комплексного й послідовного впливу на учнів з боку соціальних інституцій з метою формування естетичної свідомості, вироблення здатності сприймати, відчувати й оцінювати красу в навколишньому світі, розвитку художньо-творчих здібностей, прагнень, здатності і потреби нести красу в навколишнє середовище, поведінку. Провідною естетичною категорією виступала категорія прекрасного в комплексі з такими поняттями, як естетичне ставлення, почуття, естетична свідомість, норма, оцінка, естетичний смак, ідеал тощо. Найважливішими джерелами естетичного виховання називалися природа, події суспільного життя, література, мистецтво, "безпосередній вплив учителя" (С.Русова), найважливішими ланками — сім'я, дитячий садок, школа тощо.
Головні завдання в галузі трудового виховання розробники концепції української національної школи 1905—1914 рр. вбачали в тому, щоб виховати в учнів любов до праці і людей праці, ознайомити з основами промислового і сільськогосподарського виробництва, сформувати певні трудові вміння і навички, сприяти усвідомленому вибору виду майбутньої трудової діяльності. Фізичне виховання, на їхню думку, покликане сприяти фізичному розвиткові дитини, формувати інтерес і потребу до занять фізичною культурою і спортом задля зміцнення здоров'я, створювати умови для посилення впливу на розумове, моральне, естетичне і трудове виховання. В цілеспрямованому навчально-виховному процесі всі ці завдання розглядалися у тісному взаємозв'язку, нерозривній взаємообумовленості, узгодженості, взаємодії.
Розділ II. Специфіка використання української календарної обрядовості літнього циклу у педагогічному процесі школи І ступеня.
II. 1. Українознавство в педагогічному процесі сучасної початкової школи.
Початок демократизації в країні знаменував собою період бурхливого національного відродження народів (етносів). Уроки культу особи і застою гальмувався, а нерідко і заборонявся багатогранний процес розвитку національної духовності, культури, освіти. Штучно створювалися численні перешкоди в справі навчання і виховання підростаючих поколінь, що призвело до глибокої кризи в розвитку школи і педагогіки. Виникла гостра потреба в глибокому і всебічному дослідженні причин цієї кризи та накресленні науково обґрунтованих шляхів виходу з неї.
Магістральним шляхом розвитку школи і освіти підтвердженим історією розвитку усіх народів світу вітчизняним багатовіковим розвитком, є цілеспрямоване і систематичне виховання підростаючих поколінь на культурно-історичних традиціях рідного народу з творчим використанням елементів національних систем виховання інших народів.
Українська нація, як і всі нації світової співдружності, має свою самобутню історію, глибоко гуманістичну ідеологію, власну філософію буття, оригінальну національну систему виховання. Світоглядні ідеї національного єднання, міцної дружби, товариської взаємодопомоги і милосердя, звеличення людини проймають усі сфери творчої праці, природно-історичного життя українців: державно-політичну діяльність, право, мораль, економіку, культуру мистецтво, національні традиції і звичаї виховання підростаючих поколінь. Перевірені багатовіковим досвідом надбання народної мудрості становлять ідейно-моральну основу виховання, яке має національні та загальнолюдські аспекти.
(Освіта і виховання є найважливішими компонентами культури, яка й усьому світі розвивається національними шляхами. Виховання — це насамперед "вбирання" в себе кожною особистістю духовності культури рідного народу, його національного духу, буття. Відтворюючи себе з покоління в покоління (фізично і духовно) і турбуючись про свою вічність буття в дружнім колі народів світу, кожна нація (етнос) піклується про виховання дітей, щоб вони продовжували у віках культурно-історичні традиції батьків, дідів і прадідів. Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за сутністю, змістом, характером та історичним покликанням. Адже нація — це насамперед система різноманітних природних (біологічних, зокрема анатомічних, фізіологічних), психічних, історично обумовлених ознак "тіла, душі й розуму" (К. Д. Ушинський), тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей. Закономірно, що різні ознаки, якості людей в залежності від національної приналежності потрібно виховувати не однаковими, уніфікованими для багатьох народів, націй, а навпаки, різним змістом, засобами, методами виховної роботи, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою та невід'ємною часткою її самобутньої матеріальної і духовної культури.
Завантажити реферат