Українська календарна обрядовість літнього циклу у системі національного виховання сучасної початкової школи - Дипломна робота

Національне виховання ґрунтується на таких фундаментальних принципах, як природовідповідність, народність, культуровідповідність, етнізація виховання, гуманізм, демократизм, зв'язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу, поєднання педагогічного керівництва з самодіяльністю учнів, реалізація народознавчого, людинознавчого і особистісного підходів у процесі навчання і виховання та ін.

Нині, в період бурхливого національного відродження, школа, педагогічні колективи покликані творчо осмислити уроки минулого, суть сучасних суспільних процесів і на цій основі підготувати міцний фундамент для відродження і утвердження української та інших національних систем виховання народів (етносів), які живуть на території України.

Народознавство в одному з варіантів навчального плану шкільної освіти виділене як окремий предмет. Розробка такого курсу допомагає цілісно і системно подати зміст народознавства як галузі знань про культуру та побут народів світу, їхню схожість і відмінність; забезпечує наступність і пер­спективність між початковою і наступними ланками освіти.

Мета цього курсу — ознайомити дітей з багатствами господарсько-культурної спадщини українського народу, народними традиціями і на цій основі фор­мувати в них етнічну самосвідомість, кращі якості національного характеру, прагнення до відродження національної культури

У народознавстві виділяються такі компоненти змісту:

1. Етнічна історія українців (виникнення і формування народу, нації) та етнічні ознаки (мова, територія, елементи традиційно-побутової культури).

2. Позитивні народні традиції, звичаї, культурні цінності, народне мистецтво.

3. Розвиток національних традицій у сучасній культурно-побутовій сфері.

4. Етнічні процеси взаємодії, взаємовпливу в традиційно-побутовій сфері українців та інших народів, що живуть на території України або межують з її кордонами.

Кожний елемент традиційно-побутової культури, що складає основу народознавчого змісту (традиційні види господарства, домашні промисли і ремесла, народне житло, одяг, кулінарія, транспорт, громадський і сімейний побут, світоглядні уявлення і вірування, народні знання, фольклор, народне мистецтво), вимагає висвітлення рис, притаманних саме українському народу. Для цього слід вдаватися до порівняльних характеристик, наводити відомості про елементи культури народів, що жили в різних історико-етнографічних регіонах України. Водночас намагатися показати національну цілісність культури нашого народу, його культурно-історичну єдність з народами світу, значення здобутків української народної культури.

Реалізуючи виділений зміст на рівні конкретного навчального матеріалу, необхідно показати зв'язки між історією своєї місцевості та історією України, взаємодію минулого, сучасного і майбутнього. Важливо в інтерпретації фактів забезпечити особистісне ставлення дитини до глибокої давнини, відобразити досвід минулого в потребах, інтересах, цінностях сьогоднішнього дня, в мотиваційній сфері життєдіяльності учня. Це сприятиме розумінню дитиною сучасних етнічних процесів, виходу у широкий багатонаціональний і полі культури й й світ.

Актуалізація одержуваних знань досягається за рахунок систематизації навчального матеріалу навколо життєво важливих для дитини знань, які зумов­лять накопичення і розвиток його соціального досвіду.

У програмах виділяються такі теми:

1. "Твоя світлиця — рідний дім",

2. "Рід, родина, рідня",

3. "Де ти з'явився на світ",

4. "Твій рідний край",

5. "Твоя країна — Україна".

З метою підготовки учнів до вивчення систематичного курсу народознавства в середній ланці школи тематична організація змісту адаптована до перспектив­них потреб.

У програмах важливе місце відводиться створенню передумов для розвитку в дітей активного ставлення до історичного пізнання, включенню їх у різноманітну практичну діяльність, пов'язану з пошуком і переробкою інформації.

У школах доцільно створювати етнографічні музеї — світлиці, української хати, народного одягу, ремесел і промислів, писанок, вишивок, народної казки тощо; організовувати етнографічні і фольклорні розвідки, практикувати проведення календарних і родинних обрядів, свят за участю представників старших поколінь.

Обсяг програм дає змогу використовувати їх і в групі продовженого дня, а також у процесі вивчення інших предметів навчального плану.

II. 2. Календарна обрядовість українців - важливий змістовний фактор національного виховання учнів молодшого шкільного віку.

Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак най­головнішим завжди залишалося землеробство. Українці — нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населення займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту — VI—IV тисячоліття до н. е. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і дощів; родючі ґрунти — переважно чорноземи — з великою місткістю поживних речовин; давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами — все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь.

Землеробство поділяється на три основні галузі: хліборобство, городництво та садівництво. За циклічністю землеробських робіт протягом року розріз­няються обробіток грунту та посів; догляд за рослинами; збирання врожаю та його переробка. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяються дві основні складові: землеробська техніка (знаряддя праці), котра, як елемент продуктивних сил, є найбільш рухливою й чутливою щодо змін; агротехнічні знання — народний досвід, традиції й навички вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є системи землеробства.

В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давньою, яка до початку XX ст. траплялася лише подекуди в Карпатах і на Поліссі, була вирубно-вогнева система. На обраній під посів у лісі ділянці (підсіці) восени або взимку рубали ліс і кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх палили і після цього без оранки сіяли просо або льон.

У наступні роки на підсіці висівали жито або інші зернові культури. Через три-чотири роки урожайність такого лану різко знижувалась і його залишали незасіяним — «відпочивати», «лежати». Вирубно-вогнева система характери­зувалася вкрай низькою продуктивністю праці.

Призначення народних літніх урочистостей, фольклорно-календарної обрядовості — уславлення, поетизація розквіту і краси природи, збирання врожаю, турбота про його збереження, побажання і оспівування добробуту людини, її вільної праці.

Велике виховне значення мають звичаї та обряди, пов'язані з "зеленим святом" (інші назви — клечальна неділя, трійця), а також із святом Івана Купала. Скільки життєвостверджуючих і високопоетичних пісень, легенд, переказів оживають у народній пам'яті в дні підготовки і відзначення цих свят! Скільки дотепності і кмітливості, винахідливості, одним словом, творчості проявляється в процесі виконання обрядів на честь цих свят!