У святого Дмитра труба із срібла…
А як затрубив ще й святий Дмитро,
Та й покрив зимков усі гори біло…
Як бачимо, в основі цих і нині сущих звичаїв лежать давні уявлення наших предків про єдність світобудови і безперервність життя.
3. Невичерпна скарбниця виховних засобів усної народної творчості.
1. Мова.
Мова – то не тільки засіб спілкування, а голос Землі і Космосу, ритм колиски з якої починається шлях людини у світ, це пам’ять і поклик предків, закодований у слові, пісня матері для немовляти і батьківська настанова для сина, це і пісня закоханих, і плач осиротілих, щебет солов’я і каркання ворони. Це і критерій справжності людини, і її голос у Всесвіті. Тарас Шевченко мав досить підстав твердити, що мова – від Бога. А згадаймо десять найголовніших заповідей свідомого громадянина, визначені лицарем українства Іваном Огієнком: “Мова – то серце народу: гине мова – гине і народ. Хто цурається своєї рідної мови, то саме у серце ранить свій народ… Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією… Стан розвою літературної мови – то ступінь культури розвою народу.”
Тож говорити про мову – це розмірковувати про універсальну єдність минулого, сучасного і майбутнього, здійснену завдяки мові.
Людина не може ні пізнати себе, ні сформуватися, ні реалізуватися без мови. Як і без батьківщини. Це добре розумів Т. Шевченко: без мови, наголошував він, “погибнеш, згинеш Україно, не стане знаку на землі”. Отож без української мови не залишиться на землі нашого з вами знаку.
Пригадаймо Шевченкові слова: “… що ми? Чиї сини? Яких батьків?”. Невже ми народ, який не пам’ятає себе? Чому ми часом сміялися з тих народів, що вивчають походження свого роду вглиб тисячі років? Бо самі не знали навіть своїх діда й бабу. А не знаючи минулого, не можна усвідомити себе, зрозуміти перспективи майбутнього.
У Шевченка був і інший аспект національного: “Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? На що живем? Чого бажаєм?” Людина, яка не знає історії, її уроків, не може зробити свідомий життєвий вибір.
Мова – це універсальний чинник пам’яті: матері-батька, природи, історії, життя державного і суспільного. І разом з тим – осмислення того, що є. Ось чому мова несе в собі все що дають історія, природа, рід, нація.
Усе з часом минає. Зникають могутні фортеці і будівлі, та людина спроможна створити нові матеріальні цінності. Але не мову. Ось як казав видатний український педагог. Костянтин Ушинський: “Навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу, вимер і народ”.
Наукою доведено: майбутня людина формується в основному до семи років. Саме тоді закладаються і основи духовності. Якщо в цей час дитина не чула рідної мови, то потім хоч і зможе її вивчити, але ніколи не вбере в свою душу, не наснажиться нею.
Ще в “Літописі руському”, написаному в ХІІ ст., мова прирівнюється до морських глибин а в функціональній ролі і до засобів спілкування, і до чинників моралі, етики мудрості, блага, доброчестя. А ще прирівнювалася до коня і зброї воїна, од божественного дорадника в житті. Князь Володимир Мономах навчив дітей: що знаєте, не забувайте чого не знаєте, вивчайте, особливо мову, адже мій батько, сидячи на престолі в Києві, опанував п’ять мов і за це мав шану сусідів.
Традиція київсько-руських князів знати і свою, і чужі мови перейшла і в козацьку добу, і в пізніші час: по шість мов зали гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, десять – Пилип Орлик, багатьма мовами володіли Михайло Грушевський та Іван Огієнко, понад сто мов знав академік Агатангел Кримський.
Сьогодні питання стоїть так: або ми повернемося до своїх джерел, або виростемо бур’яном. І скаржитися уже не має на кого – Україна незалежна держава.
Повторимо слова Шевченка:
Ну що б здавалося слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує! Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть між люди.
Мова в житті особистості – це не лише граматика і правопис, а комплекс, пов’язаний із культурою людини, її світоглядом. “Без літературної мови, - зазначав видатний український вчений – лінгвіст І.І. Огієнко, - цієї національної підвалини соборності народу, не можу бути повноцінної нації”.
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт, -
писав наш великий лірик Олександр Олесь, вітаючи відродження українського слова на початку ХХ ст. Ці поетичні рядки звучать особливо актуально в наші дні, коли Верховна Рада України прийняла Конституцію, де законодавчо стверджується державність української мови.
“Мова – не доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревниво ми всі плекатимемо її… - роздумує Олесь Гончар. – Віками народ витворював цю мову, витворив її, одну з найбагатших мов слов’янства, триста тисяч пісень склала Україна цією мовою, в тім числі явивши пісенні шедеври незрівнянної краси, дала світові геніальних поетів, зажило українське слово шани й визнання серед народів близьких і далеких”.
“Діамантом золотим” назвав її колись Володимир Самійленко, а наш сучасник Дмитро Білоус – “дивом калиновим”.
Купана - цілована хвилями Дніпровими,
Люблена – голублена сивими дібровами,
З колоска пахучого, з кореня цілющого,
Із усмішки і сльози, сонця і вітру і грози
Наша мова, -
зазначає Наталя Білоцерківець.
Ну щоб, здавалося слово…
Слова та голос – більше нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує! –
писав Тарас Шевченко. І дійсно, рідне слово – це найдорожчий скарб людини, тому воно зворушує її душу. “Рідна мова дорога людині, як саме життя”, говориться в народному прислів’ї. Це “життя духовного основа”, як підкреслював Максим Рильський. Та найглибше цю думку розвинув Панас Мирний: “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка живого духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє “давнє життя, і свої сподіванки, розум, дослід почування.”
Великі людина нашої землі завжди підкреслювали велике значення рідної мови в житті людини. “Людина, байдужа до рідної мови – дикун, - підкреслює відомий російський письменник Костянтин Паустовський. – Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу”. Тому, за словами чеського педагога Яка Коменського, тільки школа рідного слова може дати людині справжню освіту. Хто не любить рідної мови, солодких святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім’я людини”. Французький письменник Вольтер зазначав, що за шість років можна вивчити всі європейські мови, але треба вчити все життя рідну мову, бо то невичерпна глибочінь.
Українська мова, якою говорили ще наші пращури, дуже старовинна. У ті далекі часи наші предки розмовляли мовою, близькою до сучасної української. Краса цієї мови відбита у чисельних фольклорних скарбах українського народу, зокрема в обрядових піснях, які творилися в сиву давнину.
Завантажити реферат