Вихованню дітей слід приділяти велику увагу. І тут місія батька і матері як вихователів дуже відповідальна. На батьків постійно спрямовані довірливі погляди дітей. І тому для дорослих є справою честі гідно виконувати свій виховний обов’язок. Дуже вагомими в педагогічному потенціалі сім’ї є взаємини між батьком і матір’ю, на плечі яких повністю лягає не тільки створення виховної атмосфери в домі, а й усієї системи сімейного виховання. Справедливо кажуть у народі, що дітей виховує вся сім’я, але долю виховання вирішують батьки.
Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної людини. “Виховує, звичайно, сім’я в цілому, - зазначав В. О. Сухомлинський, - її загальних дух, культура людських стосунків. Але хто творить це й дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості нема виховуючої сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов’язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків у них – її коріння і джерело”. Про силу виховного впливу батьків красномовно говорять такі українські народні прислів’я і приказки: “Які мама й тато, таке й дитятко”, “Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина”, “Яка мама, - така сама”.
Народна педагогіка на почесний п’єдестал поставила як вихователів і батька і матір. За її справедливим твердженням, у сім’ї однаково важлива роль належить як батькові, так і матері. Слово батька для дитини має авторитетне значення (“Не послухаєш тата, послухаєш ката”).
Батько й мати в українців мають спільну назву – батьки, подекуди – родичі, рідні. Матері й батькові в народній педагогіці відводиться найвища, авторитарна роль. А в живому спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З їхніми образами пов’язується утвердження добра, правди й справедливості (“Тільки в світі правди, що рідний отець і мати”).
Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матері й батька через ввічливу форму Ви. Народ засуджує тих, хто не виконує своїх батьківських обов’язків. Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір’ю. Слова отець-мати, батько-мати належать до одного з найбільш характерних атрибутів українського фольклору.
Мати, мама, няня, ненька, матуся. Все найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно від дитячого лепету “ма-ма-ма”. Ідеал матері, яка виносить дитину під своїм серцем і приводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов’ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений у українському фольклорі. Рідна мати – перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна ("“ема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, нема ж і роду ріднішого, як матіночка”, “На світі знайдеш усе, крім рідної матері”). Справжня мати нічого не пошкодує для своїх дітей. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить її на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини – навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умов, “коли дітей тяжче годувати, ніж камінь глодати”. У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі. (“Дитина плаче, а матері боляче”, “У дитини заболить пальчик, а в мами – серце”). Любов материнська найбільша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Яка б у матері дитина не була, вродлива чи не вродлива, здорова чи хвора, талановита чи безталанна, везуча чи невдаха, материнському серцю вона наймиліша (“Людям – як болото, а матері – як золото”). Мати готова зробити все, щоб її дитина була найкращою, найщасливішою.
Про безмежну материнську доброту, всепрощаючу любов і самопожертву складено легенди. “Коли в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від вогнища материнської любові, то й тоді ця іскра буде все життя людське горіти незгасимим полум’ям” – говорить старовинна українська мудрість. Сподвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках – святою. У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої любові до дітей не може бути повноцінного сімейного виховання. Світле благородство й велика любові матері до дітей формує її авторитет, а водночас і силу виховного впливу. Однак в любові до дітей треба мати почуття міри, ніколи не впадати в нерозумну, сліпу любов, яка спотворює виховання, калічить дитину. Не мають рації й ті батьки, які вважають любляче ставлення до дітей слабістю вихователя, а на перше місце ставлять суворість, покарання. Такий орієнтир батька чи матері відчужує дітей, робить їх відлюдкуватими, потайливими і навіть жорстокими.
Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до розпещеності, піклування – до потачок і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини.
Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на формування її поведінки. Слова батька і матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір’ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою і додержувати єдності у вимогах до дітей, громадським обличчям батьків, прагненнями, ставленням до дітей, усіх членів родини і до людей взагалі. Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і витриманих. Дорослі повинні бути для дітей авторитетом у великому і малому.
Народна педагогіка вчить шанувати батька – матір: “Шти отця – матір, будеш довголітен на землі”. Про обов’язок дітей перед батьками йдеться в прислів’ях і приказках: “Як батька покинеш, то й сам загинеш”, “Шануй батька-неньку – буде тобі скрізь гладенько”. З цього приводу В.О. Сухомлинський писав: “Невдячний син… невдячна дочка…” – у скарбниці народної моралі, це, мабуть, найгостріше, найглибше осудження людських пороків… Трудовий народ нещадно засуджує синівську невдячність і підносить благородство синівської любові і відданості.”
Нехтувати своїми батьками, а тим більше кривдити їх ніхто не сміє (“Батькова та матчина молитва і з моря викидає, а прокльони в калюжі топлять”). Хто скривдить батька чи матір, братів, сестер чи дітей, того сумління грозитиме все його життя.
За добрими народними традиціями активними вихователями дитини в сім’ї поряд з батьками є також усі інші члени – бабуся, дідусь, сестри і брати. Поведінка кожного з них впливає на формування характеру дитини. Особливо вагомий вклад у виховання дітей вносять представники старшого покоління – бабуся і дідусь. У душах онуків вони на все життя залишають незгладимий слід. Хіба можна уявити дитинство, скажімо, без бабусиної чи дідусевої казки, і не тільки дитинство, а й отроцтво, юність.
Завантажити реферат