Про появу ознак державної організації суспільства і витисненні їй первіснообщинної організації свідчать і інші фактори. Крім усього іншого вони вказують на те, що держава не нав'язується суспільству ззовні. Воно виникає на його основі природним шляхом. Разом з ним воно розвивається й удосконалюється.
Аналогічні процеси відбуваються з державною (чи публічної) владою, що є ознакою держави. Будучи нерозривно зв'язаним з державою, право в силу тих же причин, що і держава, з'являється у світі і під впливом тих же економічних, соціальних і політичних процесів змінюється.
До появи майнового поділу населення і соціальної нерівності суспільство не мало потребу в праві. Воно цілком могло обходитися й обходилося за допомогою звичаїв, що спиралися на владу авторитету рад старійшин, які і регулювали усі суспільні відносини. Однак положення докорінно змінилося, коли з'явилися групи, шари і класи зі своїми власними, суперечними один одному і протиборчими інтересами.
Колишні звичаї, розраховані на повну рівність членів суспільства і на добровільне дотримання правил, що містяться в них, у нових умовах виявилися неспроможними. З'явилася життєва необхідність у нових правилах — регуляторах суспільних відносин, які б враховували корінні зміни в суспільстві і забезпечувалися б не тільки силою суспільного впливу, але і державним примусом. Таким регулятором стало право.
Найважливішими ознаками, що свідчили про його появу, стали, на думку дослідників, що випливають: соціальне і майнове розшарування в суспільстві; поява класів-антагоністів — бідних і багатих, пригноблених і гнобителів; поступове зосередження приватної власності і права на неї в одних руках і повна їхня відсутність в інші; поява, поряд з майновими, сімейно-шлюбних і інших правовідносин. Соціальне регулювання приходить у людське співтовариство від далеких предків, а його розвиток йде разом з розвитком людського суспільства. При первіснообщинному ладі основним регулятором суспільних відносин були звичаї. Вони закріплювали вироблені століттями найбільш раціональні, корисні для суспільства варіанти поводження у визначених ситуаціях, передавалися з покоління в покоління і відображали в однаковій мірі інтереси всіх членів суспільства, звичаї змінювалися дуже повільно, що цілком відповідало темпам зміни самого суспільства, що відбувалися в той період.
У первісному суспільстві діяли визначені правила поведінки - соціальні норми. Соціальні норми первісного суспільства, що як існує там влада, були продуктом історичних умов, що не знали відносин панування і поневолення. Соціальні норми виражали волю всіх членів роду, у силу чого, як правило, виповнювалися добровільно. Ніякого розходження між правами й обов'язками не існувало: право сприймалося як обов'язок, а обов'язок, наприклад, служба в ополченні чи участь у народних зборах, як право. І правом, і обов'язком являлися також кровна помста чи колективна праця, полювання і т.д. Якщо ж існуючі правила порушувалися окремими особами, то примусові міри виходили від усього роду в цілому, як уже говорилося.
До соціальних норм відносилися головним чином звичаї - історично сформованого правила поведінки, що ввійшли в звичку в результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу і стали природньою потребою людей. Звичаї були природним породженням самого первісно-общинного ладу, результатом і необхідною умовою його життєдіяльності. Звичаї виникали в зв'язку із суспільною потребою охопити загальними правилами щодня повторювані акти виробництва, розподілу й обміну продуктів, створити такий порядок, при якому окрема людина була б підлегла загальним умовам виробництва. Слід зазначити той факт, що деякі, дуже важливі звичаї первісного суспільства, не могли бути ні відкриті, ні винайдені, ні навіть породжені повторенням відомих процесів. Рівність усіх членів суспільства, включаючи жінок, випливало з наявних відносин первісно-общинного ладу, як природничо-історичний результат розвитку первісної форми колективу. Рівність існувала тому, що не було ґрунту для нерівності й останнє не визнавалося як щось можливе, що не виключало авторитету і визнання особливих якостей. Те ж саме можна сказати про звичаї спільної земельної власності.
Спільна власність на землю і знаряддя праці, рівність членів суспільства і кровний зв'язок, що лежить в основі родів і племен, тобто тієї всієї суспільної структури, що прийшла на зміну орді, складає в сукупності дійсна підстава для всієї маси звичаїв, незважаючи на їхню розмаїтність. Можливість закріплення звичаїв, правил, нав'язаних людині в силу взаємної залежності індивідів, між якими поділена праця, породили трудові процеси, сформувавши мову із здатністю до спілкування абстракціями.
Багато звичаїв були одночасно нормами первісної моралі і релігії, були зв'язані відправленням укорінених обрядів і ритуалів. Наприклад, природний поділ функцій у трудовому процесі і навіть найпростішому розмежуванні обов'язків між чоловіком і жінкою, дорослим і дитиною розглядається одночасно і як звичай, і як норма моралі, і як веління релігії.
Прийняття норм поводження, що існували, як “свої”, безумовна солідарність з ними була зв'язана і з тим, що первісна людина не відокремлювала себе від суспільства, не уявляла себе окремо від роду і племені. І оскільки всі норми розцінювалися як понад правильні, справедливі, то, природно, у багатьох народів за змістом цих норм, а нерідко і за самими нормами і їхньою сукупністю закріпилися такі найменування, як “право”, “правда” і т.п. У цьому змісті право з'явилося раніш держави і забезпечення його реалізації, дотримання всіма правових розпоряджень було причиною виникнення держави.
Так чи інакше, у будь-якому державно-організованому суспільстві норми права зводяться в закон, підтримуваний і забезпечений державою. Правове регулювання суспільних відносин стає найважливішим методом державного керівництва суспільством. Але в той же час виникає і протиріччя між правом і законом, оскільки останній перестає виражати загальну справедливість, відбиває інтереси тільки частини, і, як правило, меншої частини, суспільства.
ВИСНОВОК
В ідеалі держава повинна служити кожний людині, створювати всі необхідні умови для того, щоб вона могла максимально виявляти і розвивати свої здібності і дарування, тому що людина – вища з усіх світових цінностей. У дійсності відносини між людиною і державою більш складні і суперечливі. Століттями між людиною і державою складалися відносини відчуження і ворожнечі. Для раба і підданого рабовласницька і феодальна держава виступала як далека і ворожа сила. Вони не мали прав, а тільки несли обов'язку перед державою і тому не могли стати особистостями. З початком ери капіталізму, відносини між людиною-громадянином і державою круто міняються. Громадянин стає носієм прав і обов’язків, що додають йому автономний, незалежний від держави статус. На державу ж покладається обов'язок захищати і гарантувати ці права і обов’язки.
На розвиток цивільних прав і обов’язків великий вплив зробила ліберально-демократична доктрина, що акцентувала увагу на особистісному аспекті демократії, на непорушності невідчужуваних прав і воль людини, на обмеженні втручання держави в особисте життя людини, на можливості людини звернутися зі скаргою на державні органи в незалежний суд. Правда, основ ідеалізувати відносини між громадянином і капіталістичною державою не спостерігається. І тут виникали антидемократичні (фашистські й авторитарні) режими, що перетворювали людину в придаток державної машини; не завжди держава захищає людину від убогості, соціальної і національної дискримінації.
Завантажити реферат