Державний устрій в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною по державній організації, котра існувала тут, а також "Військом Запо­різьким". У XVIII ст. російський уряд встановив для Гетьманщині офіційну назву "Малая Россия" (Малоросія).

На початку періоду, що розглядається, взаємини України і Росії формально визначалися, як і раніш, гетьманськими статтями

— Решетилівські, чи 1. Скоропадського (1709 p.) і, нарешті, "Реши­тельные (конфирмированные пункты Д.Апостола" (1728 р.). Навіть такий відвертий ворог вільностей України, як Петро 1, не тільки лицемірно продемонстрував свою повагу до цих статей, а й підкре­слив їх наступний зв'язок з договором 1654 p.

Гетьман. Формально він обирався на цю посаду. У дійсності ж його призначали за наказом царя. У 1709 p. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван Скоропадський, який вмираючи, ро­зпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили П.Полуботку. Так, той став наказним гетьманом.

При призначенні (або затвердженні) обраного гетьмана царі рахувалися з характеристикою, яку одержували від своїх агентів, перш за все, від воєвод, які знаходилися в Україні.

У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії деякі гетьмани як, наприклад, 1.Мазепа намагалися досягти спадковості гетьман­ської посади. Цим прагненням рішуче запобігала не тільки царська влада, а й старшина. Проте, коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допо­може зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 p.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день обрання Орлика на гетьман­ство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика про­голошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парла­менту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із:

Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному пред­ставнику від кожного полку.

Хоча положення цього документа не було реалізовано, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому висвітлював шляхи боротьби українців за своє національне визволення.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобід­ську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Але у повсякденному житті між Геть­манщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували зв'язки — економічні, політичні та культурні, які зміцнювали сві­домість українців у тому, що вони є представниками єдиної націо­нальної території.

Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана суп­роводжувалося складанням статей, за якими визначалися взаємо­відносини України та Росії, гетьмана та царя. Уникаючи затверд­ження статей, складених при обранні гетьманом Скоропадського у 1709 p., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини (невтручання московських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в походах та ін.), він статті прийняв, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку.

Однак статті, складені у 1728 р. при обранні наступного геть­мана Данила Апостола, були затверджені урядом молодого Петра II у вигляді відповідей на 28 пунктів. Цей документ мав назву "Реши­тельные (конфирмированные) пункты". Він діяв до скасування Гетьманщини.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутріш­ніх справах йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман іменувався "верхній владця і господар Отчизни нашої", "зверхній властитель", "гетьман Війська Запорі­зького", "Гетьман військ его царського пресветлого Величества За-порожського обох берегов Днепра".

Як законодавець, глава та офіційний представник України, гетьман підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьма­нські статті, подавав царю кандидатури для пожалування дворянсь­кого звання. Будучи головним адміністратором, він особисто роз­поряджався землею, що належала козацькому війську.

В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скарбами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз'єд­нувалися, що призводило до зловживань. У них Мазепа обвинува­тив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав зміщення останнього). Щоб покласти край розкраданням була зас­нована посада генерального підскарбія, котрий мав спеціальний обов'язок відати військовими коштами.

Гетьман був головнокомандуючим — "зверхником над війсь­ком". Решетилівські пункти, забороняючи гетьману здійснювати дипломатичні зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом гетьман міг улагоджувати прикордонні конф­лікти, але з дозволу царського резидента.

У гетьмана тепер було відібрано право призначати та звільняти без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладне здійснював потрібні йому переміщення уря­довців, чим вносив розбрат у середовище козацької старшини.

У 1709 р. при гетьмані Скоропадському була заснована посада царського резидента. Ним став стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра І — явною і таємною. У останній Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведін­кою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України, та уточнювати справжні прибутки України. При гетьмані Апостолі знаходився російський резидент Наумов для "совета" про справи цивільні. У військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу-ко­мандувачу російським військом в Україні.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація цієї посади через її неспроможність створили для Росії зручний привід для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьмана в особі Полуботка і в подальшому наполег­ливо перешкоджали обранню чергового гетьмана. Після арешту По­луботка у 1723 p. та й до 1727 p. Україна жила без гетьмана.

У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Росія погодилась з цим обранням, бо насувалась нова війна з Туреччиною і вона мала потребу у військовій підтримці України. При обранні Апостола його син став заручником за свого батька у Петербурзі. Він повернувся в Україну лише при імперат­риці Анні. 70-річний Апостол виявився тонким політиком. Він скористався сприятливою для України ситуацією та домігся вста­новлення для неї, щоправда, короткочасних, деяких елементів са­моврядування: виборності органів управління та суду, права мати військовий скарб, ліквідації колегії, відмови російського уряду від введення нових податків. У свій час прохання Полуботка про встановлення цих же прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного гетьмана.