Перебудова державного механізму на початку війни

22 червня 1941 p. фашистська Німеччина, порушивши пакт про ненапад, без оголошення війни віроломно напала на Радянсь­кий Союз. Розпочався новий етап другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої жорстокості. Бойові дії на радянсь-ко-німецькому фронті значно змінили увесь хід цієї війни.

Плануючи і здійснюючи агресію, німецьке командування на чолі з Гітлером ставило за мету втілення в життя віковічної мрії пангерманістів — захоплення безмежних і багатющих східних те­риторій, часткове знищення їх населення, перетворення у рабів решти, що наблизило б їх до прагнень світового панування. Згідно з так званим планом "Барбароса" війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Уздовж всього Східного фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км., Німеччина та її союзники — Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія — зосередили 70% своїх збройних сил, з яких були утворені три групи армій. Значна частина військових сил — група армій "Південь" — мала захопити Україну. Їм протистояли війська Київського та Одеського військо­вих округів.

Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну. Але прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва, командування Червоної армії були таки­ми серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для її оборони. На кінець 1941 p. загарбникам вдалося окупувати майже всю Украї­ну, окрім Луганської та східних районів Харківської і Сталінської областей. Після краху кримського фронту і залишення у липні 1942 p. радянськими військами Луганської області на всій території України встановився режим окупації у вигляді лихозвісного "ново­го порядку".

Ще ніколи за всю свою історію країна не була у такій небез­пеці. Для наших народів це була війна проти агресора, по захисту своєї Вітчизни, де вирішувалось питання життя і смерті, тому для нас війна була справедливою, визвольною.

Війна поставила перед Радянською державою і суспільством нові і надзвичайно складні завдання: необхідно було відстояти свободу і незалежність своєї країни, вигнати загарбників з тимча­сово окупованих територій, ліквідувати наслідки окупації, допомог­ти народам Європи у їх боротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили можливість недопущення нової сві­тової війни.

Першочергові завдання Радянської держави були сформульо­вані у постанові ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 23 червня 1941 p. та у директиві ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 p., а також у зверненні Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. "До українського народу".

Відповідно до поставлених завдань належало у найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-політичну роботу.

Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створеною ще до війни адміністративно-командною системою уп­равління радянської держави.

Надзвичайні обставини воєнного часу зумовили введення 22 червня 1941 р. на переважно більшій частині території СРСР, і в тому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях — стану облоги. Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень військових властей, а також кола справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності.

Кризова ситуація на початку війни зумовила створення єдино­го воєнно-політичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Рад­наркому СРСР від ЗО червня 1941 p. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив а своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов'язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські, військові і господарські орга­ни, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади у партій­них і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях.

Для вивчення і вирішення окремих, найневідкладніших проб­лем ДКО створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на місцях були його уповноважені і міські комітети оборони.

Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений у червні 1941 p. штаб оборони Києва, до якого увійшли партійні та радянські керівники області та міста, а також представники військового командування. У серпні 1941 p. під час оборони Одеси були створені міська і районні оперативні групи, також наділені надзвичайними повноваженнями.

Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 p. про утворення перших міських комітетів оборони. Згодом було прийняте рішення про утворення міських комітетів оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі, але розгорнути ро­боту зміг тільки Севастопольський міський комітет оборони.

Завдання воєнного часу викликали необхідність внесення струк­турних змін і в систему радянських конституційних органів влади та управління, перебудову їх діяльності. Зміни у державному механізмі УРСР здійснювались у відповідності зі змінами у загальносоюзних органах з урахуванням місцевої специфіки і особливостей.

З настанням війни більшість депутатів Рад всіх рівнів пішли на фронт або були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна сесійна робота на початку війни була майже припинена, продовжу­вали свою діяльність тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР.

Умови війни вимагали внести певні корективи у діяльність Раднаркомів СРСР і УРСР. За ними, в основному, залишилися повноваження, закріплені у Конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Однак через відсутність правового регулювання організації і діяльності ДКО, повноваження ДКО і Раднаркому не були розме­жовані. Аналіз практичної роботи цих органів дозволяє зробити висновок, що ДКО приймав переважно найбільш важливі, принци­пові для оборони країни рішення, а Раднарком згодом розробляв постанови, що забезпечували виконання цих рішень.

З метою посилення оперативності у вирішенні господарських питань було суттєво розширено права наркомів СРСР, Постановою Раднаркому СРСР від 18 липня 1941 p. було розширено права наркомів УРСР.

ЗО червня 1941 р. при Раднаркомі УРСР було створено бюро по обліку і розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розподілом робочої сили для потреб оборони країни.