Становлення радянського права

Повсюдно забороняється приватна торгівля хлібопродуктами, уводиться їх нормований розподіл, реквізуються хлібопекарні. Роз­починає переглядатися організація взагалі продовольчого постачан­ня, а згодом — порядок постачання населення найбільш важливими промисловими товарами. Мануфактура та взуття, які були на фаб­риках і в приватноторговельній мережі, бралися на облік. Робиться спроба використати цю мережу для організації класового розподілу продукції під контролем Рад.

Проте реальне вжиття цих заходів було неможливим у зв'язку з непридатністю для цього торговельної мережі та кооперації, які тоді існували. Разом з тим ліквідувати приватну торгівлю за відсут­ністю державної було неможливо. Тому 14 березня юридичний відділ РНГ розіслав на місця циркуляр-телеграму, яка забороняла огульне закриття приватноторговельних підприємств. Проте в цир­кулярі було поставлено вимогу, щоб така торгівля знаходилася під контролем держави і ціни в ній нормувалися.

Таким чином, приватний цивільний обіг наприкінці 1917 — на початку 1918 pp. хоча формально і зберігся, але він енергійно витискувався націоналізацією землі, промисловості, банків і домо-будівель, монополією хлібної торгівлі та торгівлі найважливішими промисловими товарами.

Наприкінці 1918 p., відразу ж після вигнання австро-німець-ких окупантів, в Україні було відновлено право державної власності на вже націоналізовані об'єкти. В той же час тривала дальша націоналізація банків, найважливіших підприємств та транспорту.

У січні 1919 p. Тимчасовий робітничо-селянський уряд заявив, що він негайно розпочинає націоналізацію найважливіших, а згодом й усіх інших галузей промисловості, у міру того як організовуватиме­ться відповідний апарат управління. 22 січня оприлюднено декрет "Про націоналізацію банків". Усі приватні комерційні акціонерні банки та банківські контори проголошувалися власністю держави. Було завершено націоналізацію залізниць.

11 січня 1919р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд видав декрет "Про порядок націоналізації підприємств". Були створені тимчасові комітети для управління націоналізованими підприємст­вами. Націоналізація великих промислових підприємств проводи­лася в першу чергу в Донбасі. Радянська влада взяла у свої руки 1500 шахт. Було націоналізовано усі цукрові заводи. Тоді ж Радна-ргосп України видав постанови про націоналізацію марганцевої, нафтової та соляної промисловості, а також низки великих металу­ргійних, металообробних та машинобудівних підприємств. Протя­гом 1919—1920 pp. було націоналізовано хімічну промисловість.

Коло підприємств, що підлягали націоналізації, постійно роз­ширювалося. В умовах війни було націоналізовано також середні та дрібні підприємства. За постановою ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 p. під націоналізацію підпадали усі підприємства з кількістю працюючих понад 5 (при наявності механічного двигуна) або ж понад 10 (при відсутності такого двигуна). Цю постанову внаслідок договору між РСФРР та УСРР було поширено й на Україну. Найд-рібніші підприємства не були націоналізовані, проте, вони бралися на облік та ставилися під контроль. До кінця 1920 p. було націона­лізовано понад 11 тис. промислових підприємств.

У 1919—1920 pp. були здійснені заходи й щодо ліквідації права приватної власності на домоволодіння. Будівлі, що знаходилися поза міськими поселеннями, як правило, не націоналізовувалися.

У власність держави перейшли й деякі інші об'єкти. Декрета­ми Раднаркому УСРР від 4 березня 1919р. було націоналізовано усі благодійні установи, а від 25 квітня — лікувальні та санітарні установи.

У зв'язку з широкою націоналізацією перед радянською вла­дою постало питання про організацію управління фондом держав­ної власності. Держава не могла організувати управління націона­лізованою власністю шляхом застосування звичайних цивільно-правових форм через надання юридичної автономії окремим державним господарським органам, тобто в результаті створення спеціальних самостійних госпрозрахункових юридичних осіб. Упра­вління державною власністю в цей період майже цілком будувалося на адміністративно-правових засадах. Головні або центральні управління ВРНГ зосередили у своєму розпорядженні майже всі значні підприємства на території об'єднаних радянських республік. Вони самі планували діяльність виробничих підприємств та повні­стю розпоряджалися всією виробленою продукцією. Тому були відсутні нормальні договірні зв'язки між окремими підприємст­вами. Госпрозрахунок було ліквідовано, безкоштовне постачання енергією, паливом, сировиною та іншими матеріалами націоналі­зованої промисловості здійснювалося за нарядами головкомів ВРНГ та УРН Г і таким же чином здійснювався збут готової проду­кції. Націоналізовані промислові підприємства фінансувалися з державного бюджету. Отже, був закладений фундамент неефекти­вної економіки, яка яскраво виявилася пізніше. Складалась типова командно-адміністративна система у сфері управління економі­кою.

Кооперативна власність як колективна власність дрібних ви­робників націоналізації не підлягала: 12 лютого 1919 р. УРНГ та наркомпрод України видали спільну постанову "Про невтручання місцевих органів радянської влади в справи кооперативів". Коопе­ративні організації одержали права юридичних осіб.

Для керівництва діяльністю кооперативів у 1919 p. було ство­рено Кооперативний відділ при Раднаргоспі України. Проте посту­пово відбувалося перетворення кооперації, яка існувала, в соціалі­стичну. У резолюції з'їзду РКП(б) "Про відношення до коопера­ції" зазначалося, що споживча кооперація має знаходитися у відан­ні наркомпроду, виконувати технічні господарські операції за його завданнями та під його контролем. 10 серпня 1920 р. Раднарком УСРР видав декрет "Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", згідно з яким було проведено централізацію всіх видів кооперації та зближення її з державним господарським апаратом. По суті, кооперації в підсумку відводилася роль допоміжного, розподільного та заготовчого апарату. В споживчій кооперації, зокрема, було ліквідовано принцип добровільності об'єднання і зведено до нуля роль кооперативного паю. Мережа роздрібних магазинів кооперації була злита з державною .розподільною мере­жею і перейшла до безплатного відпуску предметів споживання приписаним до її магазинів громадянам.

Право періоду воєнного комунізму мало уваги приділяло захи­сту трудового господарства та особистої власності громадян. Діяль­ність ремісників та кустарів-одинаків була поставлена під контроль губернських раднаргоспів, які зобов'язували кустарів виробляти продукцію, потрібну державі, і здавати її місцевим органам народ­ного господарства.

Особиста трудова власність користувалася лише деяким захи­стом закону. Заборонялися реквізиція та конфіскація речей домаш­нього вжитку. В той же час за декретом Раднаркому УСРР від 1 березня 1919 р. "Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуа­зії" широко допускалися конфіскація та реквізиція речей домаш­нього вжитку в "експлуататорів".