Спільна власність - Курсова робота

Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будинком укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавства. Проте, якщо учасники спільної част­кової власності на жилий будинок за угодою між собою встано­вили порядок користування відособленими приміщеннями бу­динку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного, і таку угоду нотаріально посвідчено і зареєстровано у виконавчо­му комітеті місцевої Ради народних депутатів, то вона є обов'яз­ковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей будинок (ст. 118 ЦК). Для здійснення можливих будівельних змін необхідне отримання дозволу виконкому місцевої Ради на­родних депутатів.

Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виді­лення часток у жилому будинку. Відповідно до п.6 Постанови Пленуму ВС України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними зміна­ми) при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого бу­динку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це допустиме, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру) або є технічна можливість переобладнати приміщен­ня в ізольовані квартири.

Якщо ж виділ частки будинку в натурі неможливий, суд може на підставі відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями будинку. Це можливе також стосовно учасників спільної сумісної власності. При неможливості виділення частки в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Враховуючи конкретні обставини, суд може і за відсутності згоди співвласника, що виділяється, зобов'язати решту співвласників спла­тити йому відповідну грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням мотивів (незначний розмір частки не дає можливості здійснити виділ в натурі, власник у даному будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначе­ною Постановою дані й інші роз'яснення щодо здійснення права спільної власності на жилий будинок.

Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної, квартири в багатоквартирних будинках, набуті в по­рядку приватизації, погашення паю членом житлового, житло­во-будівельного чи іншого товариства, викупу наймачем квар­тири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відно­сини спільної власності. Так, якщо всі квартири багатоквартир­них будинків перебувають у власності окремих громадян, то од­ночасно виникає право спільної власності на загальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих квартир і власником всього будинку (жит­ловим чи житлово-будівельним кооперативом, підприємством тощо). Більше того, в одному будинку одні квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, інші — на праві спільної сумісної власності. Наведені та інші мож­ливі варіанти спільного здійснення права власності на квартири свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому при вирішенні питань, пов'язаних з цими правовідносинами, необ­хідно керуватися як загальними нормами цивільного законодав­ства, так і спеціальними актами законодавства, зокрема Прави­лами користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями. Типовим статутом товариства (об'єднан­ня) власників квартир (будинків),[16] статутами цих товариств (об'єд­нань).

4. Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних осіб).

До прийняття Закону про власність в СРСР, Закону України «Про власність», як вже зазначалося, виникнен­ня спільної власності за участю організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і правове регулювання таких відносин. У ЦК України їх регулюванню присвячено без­посередньо всього кілька статей (ст.ст. 112—117,430—434), відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між орга­нізаціями, які володіли майном на праві оперативного управління.

Найпоширенішою правовою підставою створення спільної влас­ності було укладення договору про сумісну діяльність (ст.430 ЦК), за яким сторони зобов'язуються спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва і експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи ус­танови (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), водогосподарських споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних, жилих будинків тощо.

В колишньому СРСР склалися в основному дві правові форми об'єднання майна організацій, які ведуть до виникнення спільної власності. При першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій про сумісну діяльність. Учасники такого договору об'єднують належне їм майно і стають співвласниками на засадах часткової власності. Для цього учасники договору роб­лять внески грошима, іншим майном або трудовою участю. При цьому співвласники не створюють спеціального органу з правами юридичної особи для управління їхнім спільним майном. При другій правовій формі майнового об'єднання організації на свої кошти утворювали спеціальні міжколгоспні, кооперативно-державні, державно-кооперативні підприємства з правами юридичної осо­би, здійснюючи право оперативного управління майном у своїй господарській діяльності (будівельні роботи, переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, колгоспи і радгоспи мали входити до складу виробничих об'єднань, зберігаючи за собою економічну і юридичну самостійність, а також право власності чи право оперативного управління (нині право повного господарського відання) на не передане об'єднанню майно.

Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об'єднань визначався переважно спеціальним законо­давством, наприклад. Типовим положенням про кооперативно-державну і державно-кооперативну організацію в системі Держ-агропрому СРСР.[17] Нині такі підприємства реформуються шля­хом приватизації державної частки.

Міжгосподарські підприємства (організації), маючи статус юридичної особи, розпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної правоздатності. Такі підприємства не є суб'єктами права власності, а тому не вправі були розпорядитися належним майном у цілому, оскільки це означало б, по суті, ліквідацію спільної власності. При припиненні діяльності міжгосподарсь­кого підприємства його майно ділилося у відповідних частках між усіма учасниками.Виробничі і агропромислові об'єднання мали права юридич­ної особи і здійснювали свою діяльність на основі майна, внесе­ного колгоспами і радгоспами на умовах права оперативного управління. Одночасно колгоспи і радгоспи зберігали свою еко­номічну і юридичну незалежність (самостійність). Певний час найпоширенішою формою об'єднань колгоспів і радгоспів були агропромислові об'єднання — так звані РАПО. Проте така фор­ма об'єднань виявилась малоефективною, у зв'язку з чим колгоспам, радгоспам та іншим їхнім учасникам було надане право вільного виходу з них, що фактично призвело до їхньої ліквідації.