Спільна власність - Курсова робота

Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки зако­ну, який передбачає щодо спільно створюваного кількома осо­бами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не вправі угодою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної власності (його закладено і в проекті нового Цивільного кодексу України) в цілому варто підтримати. Водночас є сумніви щодо встановленого Законом «Про власність» правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї. Як відомо, до введення в дію Закону «Про власність» між такими особами могла виникнути лише спільна часткова власність, відповідно з чим кожному з членів сім'ї визначалася частка в спільному майні з врахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто, за таких умов один член сім'ї (за винятком подружжя), який прийняв меншу участь у створенні спільного майна, може набу­ти на нього рівне право з тим членом сім'ї, який прийняв більшу участь у його створенні. Між тим, у разі спору між членами сім'ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше необхідно встановлювати факт участі у створенні цього майна кожного з членів сім'ї. Більше того, судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім'ї права спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову.

Так, рішенням Миронівського районного суду Київської об­ласті від 1 жовтня 1992 р. було відмовлено в позові гр-ну Б. про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та про визнання за ним права спільної сумісної власності на половину будинку та на половину грошового вкладу у зв'язку з незначною його участю у створенні спірного майна. Судовою колегією в цивільних справах Київського обласного суду зазначене рішен­ня було залишено без змін. Заступником Голови Верховного Суду України було принесено протест про скасування судових рішень.

Постановою президії Київського обласного суду протест було задоволено. В постанові, зокрема, зазначалося, що відповідно до ст.17 Закону України «Про власність» майно, придбане вна­слідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною влас­ністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Миронівський районний суд встановив певну участь позивача у створенні спірного майна, але відмовив у позові у зв'язку з тим, що ця участь була незначною. На думку Президії Київського обласного суду в будь-якому випадку судом мали бути перевірені доводи позивача про розмір його участі в набутті спадкового майна і, якщо суд не знайшов достатніх підстав для визнання права власності на частину будинку, він повинен був роз'яснити позивачеві його право на заміну заявлених вимог вимогами про відшкодування понесених ним витрат.[3]

Таким чином, президія Київського обласного суду вважає обо­в'язковим у справах даної категорії встановлювати розмір участі члена сім'ї у спільно створеному майні. Якщо ж така участь виявиться незначною, суди повинні відмовляти у визнанні права спільної сумісної власності на спірне майно і задовольняти вимо­ги лише про відшкодування понесених витрат. У даному випадку Президія фактично застосувала методи, які мають застосовувати­ся при встановленні права спільної часткової власності. Крім того, постанова Президії певною мірою суперечить ст. 17 Закону «Про власність», яка не ставить визнання майна, створеного спільною працею членів сім'ї, спільною сумісною власністю в залежність від розміру участі члена сім'ї у створенні цього майна, а також не передбачає права суду відмовляти за таких умов у визнанні за ним права спільної сумісної власності. Тому ч.І ст.17 Закону «Про власність» необхідно було б відтворити у новому Цивільному ко­дексі в іншій редакції, а саме: «Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною .частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними». Водночас в ньому необхідно закріпити принципові положення Закону «Про власність» про імперативність режиму права спільної сумісної влас­ності між подружжям та презумпцію такого режиму між членами фермерського господарства.

2. Види права спільної власності.

2.1. Право спільної часткової власності.

Спільна часткова власність може виникнути між громадяна­ми, організаціями, а також між громадянами і організаціями. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про сумісну, у тому числі і підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок спадкування тощо.

Спільна власність двох чи більше власників із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава або територіальна громада у будь-якому їх поєднанні. Спільною частковою власністю є майно, набуте в результаті спільної діяльності фізичних та (або) юридичних осіб, що об’єдналися для досягнення спільної мети.[4]

У Цивільному кодексі України правовому регулюванню відно­син між учасниками права спільної часткової власності безпосе­редньо присвячено ст.112—119. При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність громадян, у зв'язку з чим застосування цих норм до спільної власності організацій можливе лише у тій мірі, що не суперечить спеціальному зако­ну, статутній діяльності останніх. Окремо у Цивільному кодексі України врегульовано сумісну діяльність (ст.430—434), для здійснення якої учасники створюють спільну власність.[5]

Грома­дянам дозволялось укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб.

Сьогодні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням еко­номічних реформ, свободи господарської діяльності.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користуван­ня і розпорядження частковою власністю здійснюється за зго­дою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішується су­дом (ч.І ст.113 Цивільного кодексу України). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих правомочностей не­залежно від розміру часток кожного. Співвласники вправі за­лежно від призначення майна встановити порядок володіння, користування ним або його частинами у натурі, визначити чер­говість та інші умови користування конкретною річчю.

Встановлення співвласниками порядку користування з виді­ленням частини майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не перетворюються в об'єкт самостійної власності кожного з них. У практиці найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними частинами спільного майна щодо неділимих об'єктів (автомашин, жилих будинків, інших споруд).