Спільна власність - Курсова робота

Зміст

Вступ.

1. Поняття права спільної власності.

2. Види права спільної власності.

2.1. Право спільної часткової власності.

2.2. Право спільної сумісної власності

подружжя.

2.3. Право спільної власності селянського

(фермерського) і особис­того підсобного

господарства.

3. Особливості права спільної власності на житловий будинок (квартиру).

4. Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних осіб).

Висновок.

Практичне завдання: заява до суду про

поновлення громадянина в дієздатності.

Вступ

Право власності є одним з найактуальніших і найважливіших питань на сьогоднішній день в нашій державі. Одним з його різновидів є право спільної власності. Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст.112 ЦК України було пе­редбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та гро­мадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Більше того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави і громадяни­на, організацій і громадян закон вимагав обов'язкового її при­пинення протягом одного року (ст.117 ЦК — виключена з Ко­дексу за Законом від 16 грудня 1993 р.).

На сьогоднішній день Закон України «Про власність» зняв обмеження щодо виник­нення спільної власності. Так, відповідно до ст.З Закону допус­кається об'єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з учас­тю іноземних юридичних осіб і громадян. Отже, об'єднане майно може належати на праві спільної часткової або спільної сумісної влас­ності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.

1. Поняття права спільної власності.

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. Отже, майно, що одночасно перебуває у власності двох чи більше осіб (співвласників), належить їм за правом спільної власності.[1] Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалі­зації суб'єктами права приватної, колективної, державної влас­ності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма влас­ності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Спільна власність виникає при надходженні у власність двох чи кількох осіб майна, яке не може бути поділене без зміни його призначення (неподільні речі) або ж не підлягає поділу за законом. Спільна власність на подільне майно виникає у випадках, передбачених законом чи договором.[2]

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об'єкт може скла­датися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути ділимими або неділимими, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поши­рюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.

Існує два основних різновиди спільної власності: спільна часткова власність та спільна сумісна власність.

З правової точки зору між двома цими різновидами спільної влас­ності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кож­ному з учасників спільної часткової власності належить не част­ка у праві власності на річ, а право власності на конкретну част­ку спільного майна. На перший погляд, розбіжності несуттєві. Однак визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту, а тим самим і про мож­ливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст.113 ЦК). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повнова­жень співвласників. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповід­не зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власностілї учасники не мають наперед визначених часток Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпоряд­ження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім ви­падків, прямо передбачених законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: по­дружжя, члени колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст.127 ЦК УРСР — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон «Про власність в СРСР» передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсоб­них господарств громадян. Крім того, це можливо було за зго­дою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством со­юзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, в ньому взагалі не передбачена така організаційно-правова форма сімейно-тру­дового об'єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту введення в дію Закону України «Про власність» (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні розповсюджу­ватися. Між тим, відповідні статті про таку власність (ст.120— 127) були виключені з Цивільного кодексу лише Законом від 16 грудня 1993 р. Водночас в Законі України «Про власність» в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу (ст. 16), та в диспозитивній формі режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими гро­мадянами внаслідок спільної праці (ст.17—18). Крім того, спільною сумісною власністю може бути: а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сімї (наприклад, особи, які ве­дуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціаль­ного правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо пись­мовою угодою передбачено розповсюдження на нього режиму сумісної власності; в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено пись­мовою угодою між ними; г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.17—18 Закону України «Про власність», ст.8 Закону Ук­раїни «Про приватизацію державного житлового фонду»). Чин­не законодавство не виключає також можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.