Зусилля миролюбних сил призвели кінець-кінцем до підписання 5 серпня 1963 р. в Москві Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі, під водою, який вступив в силу 10 жовтня того ж року. В короткій преамбулі з метою досягнення головного – загального та повного роззброєння – були сформульовані дві основі задачі: припинення назавжди і всіх випробувань ядерної зброї та припинення зараження навколишнього середовища радіоактивними речовинами. Московський договір 1963 р. є, без сумніву, великим кроком на шляху вирішення вказаних задач. Договір зобов’язав кожного з його учасників заборонити, запобігати і не робити будь-яких випробувальних вибухів ядерної зброї, а також будь-які ядерні вибухи в будь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцією та контролем. Така заборона діє в трьох середовищах: в атмосфері, космічному просторі та під водою, включаючи територіальні води та відкрите море. Заборона відноситься до вибухів в будь-якому іншому середовищі, якщо ці вибухи викликають випадання радіоактивних опадів за межами границь держави, під юрисдикцією чи контролем якої здійснюється такий вибух. Таким чином, Московський договір не мав на увазі заборону підземних ядерних вибухів. Проте, він поставив такі вибухи в певні рамки, використовуючи за аналогією стверджений в міжнародному праві принцип, згідно якого держава своєю діяльністю в межах власної юрисдикції не повинна завдавати шкоди середовищу іншої держави чи інших держав.
Атомні вибухи під землею, хоча і ставлять меншу небезпеку в плані радіоактивного зараження середовища, все-таки забруднюють його оскільки радіоактивні продукти розпаду потрапляють в грунтові води, через грунт в атмосферу, воду і т.д.
Результатом зусиль став заключний 3 липня 1974 р. в Москві договір про обмеження випробувань ядерної зброї під землею.* Згідно цього договору, дві найпотужніші світові ядерні держави взяли на себе зобов’язання “заборонити, запобігти і не допускати будь-яких підземних випробувань ядерної зброї потужністю понад 150 кілотонн в будь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцією чи контролем.
Власне кажучи, станом на кінець ХХ століття діє мораторій на проведення підземних ядерних вибухів і на даний момент основними ядерними країнами вони не проводяться. Після розпаду СРСР володіння його ядерними запасами перейшло до Росії, України та Казахстану. Згідно з подальшими угодами України та Казахстан добровільно передали свої частини ядерних запасів Російській Федерації, яка стала правонаступницею СРСР з вимогою дотримуватись усіх підписаних ним угод. Фактично, заключений такий договір, який поставив поза законом всі випробування ядерної зброї у всіх середовищах і всіма державами. Контроль за дотриманням угод покладається на національні технічні засоби і з цією метою держави повинні співробітничати в міжнародному обміні сейсмічними даними. Якщо, на думку якоїсь держави, мало місце порушення зобов’язань по договору зі сторони того чи іншого учасника, така держава наділяється правом подачі аргументованої скарги до Ради Безпеки. Це є гарантією дотримання положень угод.
Очікується двократне збільшення у порівнянні з теперішнім станом використання вугілля та гідроенергії, в той же час як споживання нафти і газу у зв’язку із виснаженням запасів буде скорочуватись.* Таким чином, поки що лише ядерна енергетика в стані забезпечити потреби світового господарства, які зростають. В Японії, наприклад, більша частина енергії виробляється на АЕС.
Особливість ядерної енергетики складний та багатоступінчатий виробничий процес. Він включає добування уранової руди, збагачення урану та отримання ядерного палива, виробництво енергії на атомних електростанціях, переробку спрацьованого палива та видалення радіоактивних відходів. Практично ланки цього ланцюга знаходяться не лише в різних країнах, але і на різних континентах. Так, Франція ввозить до 50% необхідного їй урану із Африки, ФРН – із Канади. В той же час США є головним в західному світі постачальником збагаченого урану. Останнім часом західноєвропейські держави докладаються зусиль для зменшення своїх залежності від іноземного імпорту ядерного палива.
Не менш важливе значення має переробка ядерного палива, яке вже є відпрацьованим. З огляду на особливу технологічну складність цього процесу та його тісні зв’язки з військовими аспектами використання ядерної енергії лише обмежене число держав має відповідні можливості в цій області. В 1977 р. Франція заключила угоди з Японією про переробку 1600 т відпрацьованого палива на суму 3 млрд. франків, із ФРН про переробку 1750 т палива на суму 5,5 млрд. франків. *
В 1978 р. англійський парламент після гарячих дебатів затвердив рішення про будівництво у Віндскойлі нового заводу по переробці відпрацьованого ядерного палива.
Важливою проблемою лишається видалення відходів ядерної енергетики. Переробка відпрацьованого ядерного палива в спеціально створених для цього центрах в обмеженій кількості держав має на увазі, що частина цих відходів буде вертатися для захоронення в ті країни, звідки це паливо поступило. В минулому мали випадки захоронення радіоактивних відходів в морі. З огляду на велику небезпеку зараз це не практикується, а захоронюються відходи на суші – в скельних породах та на шахтах.
Враховуючи серйозність ризику, пов’язаного із здійсненням атомної діяльності, держави розробили та прийняли ряд міжнародних угод, які стосуються ядерних збитків та їх компенсації. Ці угоди поширюються на збитки, спричинені в процесі перевезення радіоактивних матеріалів. До них відноситься Паризька Конвенція про відповідальність перед третьою стороною в області ядерної енергії 1960 р., Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерні збитки 1963 р., Конвенція про цивільну відповідальність в області перевезення ядерних матеріалів в 1971 р. Положення цих конвенцій детально досліджені у вітчизняній міжнародно-правовій літературі.* Проте питання в тому, чи застосовані і в якій ступені ці угоди до випадків забруднення середовища радіоактивними відходами в процесі транспортування та збитків по мірі збільшення масштабів таких перевезень постійно зростатиме ризик радіоактивного забруднення.
У відповідності до Паризької Конвенції відповідальність наступає за збитки чи смерть людини, втрату будь-якої власності, якщо доказано, що це викликано ядерним інцидентом. Відомо, що ядерні збитки тривалі. Радіоактивне забруднення може зберігатися протягом тривалого часу, а його наслідки можуть відчуватися іноді через багато років. До того ж, якщо розмір інших збитків може бути точно встановлений у швидкому часі після інциденту, то інакше полягає справа із шкодою для організму людини та природи, заподіяною радіоактивними випромінюваннями.
Доведення “ядерного” походження таких збитків становить особливу складність. Цей вид збитків фактично не підлягає компенсації. Враховуючи тривалий характер заподіяння шкоди Віденська та Паризька конвенції встановлюють значний, тривалий строк, протягом якого особа, яка потерпіла, має право вимагати в суді відшкодування збитків: 10 років з дня ядерного інциденту. За певних умов національне законодавство може передбачати і більш тривалий термін. Якщо ж ядерні збитки завдані ядерним інцидентом, пов’язаним з ядерним паливом чи іншими речовинами в процесі перевезення, і ці речовини були викрадені, втрачені, викинуті чи залишені без нагляду, то період для надання позову збільшується до 20 років з дня викрадення, втрати, викиду чи залишення без нагляду (п.2 ст. VI Віденської конвенції, п.10 ст.8 Паризької конвенції). Хоча у Віденській та Паризькій конвенціях беруть участь лише небагато країн, закладені в них принципи відбиті в законодавстві більшості держав, які активно займаються атомною діяльністю. І Конвенції, і національне законодавство будуються на системі абсолютної відповідальності оператора ядерної установки, т.б., відповідальність наступає незалежно від його вини. Звільнення від відповідальності наступає лише у суворо визначених випадках. Відповідальність виключається, як правило, коли ядерний інцидент відбувся через грубу вину потерпілого, збройний конфлікт, воєнні дії, громадську війну чи повстання, важке стихійне лихо виняткового характеру.
Завантажити реферат